Захисники шахти «Бутовка» міцніші за метал

 Серпень 10, 2017

Черговий приїзд групи журналістів на передову. Лаконічна доповідь з блокпоста і командир підрозділу дає добро заїхати на територію РОПу. Тут хлопці не обділені увагою ЗМІ: ще б пак, це одна з найгарячіших ділянок у районі АТО. Щоденна активність ворога та героїчна стійкість наших бійців виправдовують інформаційну цікавість журналістів, прикуту до оборонців шахти «Бутовка»

Капітан Костянтин Р. радо зустрічає гостей. За кілька хвилин після відповідного інструктажу група медійників, пригнувшись, прямує на один із ВОПів.

Повсюди хаотично розкидані уламки металу та цегли. Акуратно переступаючи через великі розтрощені брили бетону, із яких у різні боки стирчить іржава арматура, обережно пробираємося повз розбитий шахтний ствол, точніше, повз те, що залишилось від його наземної частини.

— У лютому ворожий танк вів постійний вогонь по ньому, наче по мішені в тирі, доки гігантська конструкція не впала, — говорить боєць, що нас супроводжував, і показує на своєму смартфоні відео, де зафіксовано момент руйнування.

Зараз масивна конструкція лежить на боці, нагадуючи величезний друшляк, бо вся в отворах від осколків снарядів та куль. Тутешні руйнування за масштабами вражають. Дивуюсь, як може тут вижити людина та в чергове переконуюсь, що наші бійці міцніші за метал і бетон. Прошу командира окреслити поточну ситуацію.

— Я б її охарактеризував як тривожно-стабільну, — говорить він. — Користуючись перемир’ям, ворог окопується. Вчора з тієї сторони прилетів черговий «привіт» — загорілося поле, ми змушені були гасити. Великокаліберна стрілецька зброя хоч і не прицільно, але щодня «працює» по наших позиціях. Ось таке воно — «хлібне перемир’я» у їхньому розумінні.

Наша група проходить повз невелику залізничну вагонетку, що стоїть на рейках. Зразу видно, що її не так давно ремонтували, мабуть, намагаючись поставити на колію.

Цікавимось, що це за транспорт і для чого він? Командир разом із супроводжуючим посміхаються.

— Це наша нова безкаліберна зброя. За її допомогою ми хотіли доставити на той бік «велику посилку» для «ополченців» і передати їм наш «вибуховий полум’яний привіт». Мінськими домовленостями такі передачі не заборонені, тож усе в межах «джентльменської угоди», — говорить командир ВОПу. — Але коли вже і посилка, і вагонетка були майже готові до відправки, ворог роздовбав колію.

Ми прямуємо слідом за капітаном. На спостережному пункті бачимо бійця, котрий уважно дивиться в окуляри бінокля у бік ворожих позицій. Почувши кроки, він обернувся та чітко доповів командиру про обстановку. Захисника звати Андрій. На передовій вже вісім місяців.

— У нас неспокійно, — каже боєць. — Як за графіком, щовечора он із тієї посадочки, що за метрів двісті, терористи починають нас «кошмарити», сподіваючись на те, що ми поведемось на їхні провокації. Звісно, річ неприємна, коли у твій бік летять кулі, так і кортить дати відповідь. Але ми вичікуємо і уважно спостерігаємо, щоб часом під цей шумок до нас не навідались непрохані «гості».

— А якщо ворог не замовкає, то що тоді? — питаю в Андрія.

— У разі коли терористи продовжують пручатися та переходять до прицільного обстрілу наших позицій із різнокаліберної зброї, із дозволу командира починаємо їх «утихомирювати». Інколи достатньо однієї навісної влучної черги з АГС-17 та півобойми з ПК, щоб змусити ворога замовкнути, — розповідає Андрій.

Командир роти Костянтин Р. проводить нас повз розтрощену залізничну колію. Вже за кілька кроків він зупиняється перед невеличким обеліском. На відполірованому граніті викарбовано текст. «На цьому місці 03.04.2017 року в бою за Україну загинув солдат Латченко Артур («Шумахер»)». Командир шанобливо по-батьківськи поправляє кулеметну стрічку, що слугує тут вінком, кладе на обеліск цигарку. Мовчимо…

— Саме на цьому місці ворожий снайпер смертельно поранив Артура, — каже пошепки командир роти…

Майже 12 дня, сонце в зеніті. У повітрі повний штиль — спека неймовірна. Ми повільно повертаємося на РОП, фіксуючи місцеві ландшафти індустріального армагедону. Командир запрошує пообідати та проводить усіх у глиб ротних позицій. Тут в укріпленому залізобетоном приміщенні розташувалася солдатська їдальня. По господарству порається молодший сержант Роман — він тут головний. Боєць показує нам, де можна помити руки.

Обідаємо. Чоло мокре від поту, але відірватись від смачного українського борщу не можемо. Тут же на столі літня овочево-вітамінна різноманітність — огірки, помідори, цибуля, часничок, перець, зелень. Роман Іванович приносить холодний вишневий компот. Склянки порожніють. Великими ковтками всі втамовують спрагу.

Журналістам час повертатися в Авдіївку, щоб уже у вечірніх новинах дати свіжий репортаж із передової. Десь там, далеко від війни, по той бік екрана родини чекатимуть звісток із фронту.

Ярослав МЕЛЬНИЧУК

Схожi записи: