«Коли мама запитує, де я, кажу їй, що я на «морі»

 Серпень 10, 2017

5512_р_08_img_0001

Українську позицію з такою назвою з трьох боків оточують російські найманці. наші військовослужбовці для них немов кістка в горлі

Поскрипуючи й перевалюючись із боку на бік, УАЗ неспішно долав польові дороги. І ось ми в’їжджаємо в один із колишніх водонакопичувальних басейнів, так званий акваріум. На перший погляд доволі безпечне місце. З усіх боків високе обвалування, у якому нарито бліндажі. Та коли виходиш із машини, стає зрозуміло, що вся ця безпека — ілюзія. За кілька метрів — свіжа вирва від міни 120 мм, яка одразу повернула нас до реальності.

— Доброго дня. Вітаю вас на «Морі», — з посмішкою зустрічає нас командир опорника Ростислав. — Це у нас зона відпочинку, а передові позиції трохи попереду.

Стрибнувши в траншею, ми продовжили свій шлях до «нуля».

— А зараз стометрівка, — попередив нас Ростислав, — рухаємося дуже швидко.

Так звана стометрівка — це відкрита ділянка, злегка прикрита з боку противника невисоким бруствером. Уся вона рясно всіяна воронками, по яких видно, що сюди прилітало останніми днями. Від АГС до вирв, які залишає після себе артилерійський снаряд 152 мм.

— Позиції пристріляні, говорить на бігу Ростислав, тут для росіян щось на кшталт полігона для артилеристів. Ствольна «арта» лупить прямо з передмістя Дебальцевого, тож навіть якщо би було чим відповісти, ми не могли б цього робити — житлові квартали. Їхні міномети теж працюють за таким принципом: прикриваються мирними мешканцями.

Стрибаємо в траншею. За відсутності природних укриттів бійцям нічого не залишається, окрім того, як вриватися в землю, точніше кажучи, в камінь. Усі роботи з інженерного обладнання позицій проводяться лише вручну.

Усе, що залишилося від підбитої БМП, сьогодні продовжує служити надійним прикриттям для наших бійців. У ній вони обладнали спостережний пункт.

Молодший сержант Владислав, вдивляючись у даль, вводить нас в обстановку.

— Із трьох боків нашу позицію оточують російські найманці, ми для них немов кістка в горлі. Штурмувати в лоб бояться. Частіше за все намагаються підібратися до наших позицій якнайближче й обстріляти зі стрілецької зброї. Працюють і снайпера, і великокаліберні кулемети. — А нещодавно вони нам чергову виставу влаштували, — говорить Владислав, — снайпер почав працювати по нашим сусідам, що праворуч, години півтори методично вів вогонь. Із нашого боку у відповідь — тиша. Зрозумівши, що відповіді від нас так і не дочекається, переводить вогонь по своїх позиціях. Уже після третього пострілу йому у відповідь пролунала кулеметна черга, і за хвилин п’ять почався справжній бій. А ми сидимо посередині і спостерігаємо за цією «баталією».

— Такі «концерти», — пояснює Ростислав, — росіяни влаштовують, коли до них у гості російські пропагандисти заїжджають. Показують, як «хунта» порушує перемир’я. Іноді для яскравої картинки після таких вистав у них і «300-і» і «200-і» з’являються, але це лише тоді, коли місцеві посіпаки на позиціях.

Загалом життя на «Морі» мало чим відрізняється від побуту на інших позиціях. Удень усі готуються до ночі, адже за короткі хвилини тиші потрібно і відпочити, і почистити зброю, і з киркою та лопатою попрацювати.

— Усе ж у нас є одна перевага, — посміхаючись, говорить Владислав, — коли моя мама запитує, де я, чесно кажу їй, що я на «Морі».

Аркадій Радківський

Схожi записи: