Псевдоісторія породжує істерію

 Серпень 6, 2017

5511_p_19_img_0001За даними опитування «Левада-центру», проведеного в Росії, близько 70% її громадян не сумніваються, що територія Криму завжди була російською, а його анексія принесла користь їхній державі. І 89% росіян переконані, що анексія пішла на користь самому Криму. Дивуватися цим реваншистським рефлексам зайве — їх роздмухують кремлівські ЗМІ

Росію завжди непокоїли не неминучі жертви різних авантюр і війн, а їхня відсутність. Ще 2004 року «Российская газета» писала: «Сотні тисяч солдатів, від рядових до фельдмаршалів, рясно полили кримську землю кров’ю, аби колись півострів став частиною російської землі. Зате розсталася з нею Москва легко й без жодної краплі крові».

Отже, її знову необхідно було пролити в 2014-му? І, звичайно, чужу, якою росіяни завжди рясніше, ніж своєю, поливали Крим.

Хіба не показово те, що перший пам’ятник у Севастополі встановлено українцю Олександру Казарському, герою російсько-турецької війни 1828–1829 років, знаменитому тим, що бриг «Меркурій» під його орудою переміг у бою два турецькі лінійні кораблі? Перший монумент нижньому чину заслужив у 1854-му герой оборони Севастополя у Кримській війні матрос Гнат Шевченко з Вінниччини. А вже 1956 року там встановили пам’ятник його землякові Петру Кішці. До речі, вищими військовими нагородами за Кримську війну відзначені 253 матроси з українського міста Нікополя.

Крім того, імперія обіцяла за добровільну участь у війні повернути селян у козаки, та залишила їх кріпаками. Лише на Полтавщині так обдурили 9,5 тисячі українців.

Чи не цинічно здавати на брухт бронзовий монумент керівнику оборони Севастополя адміралу Павлу Нахімову — нащадку генерального писаря війська Запорозького Федора Нахимовського та засипати землею могилу першої медичної сестри Даші Севастопольської?

А чому трасу мотодрому в Севастополі проклали саме через братську могилу полеглих у Кримській війні, а на їхньому цвинтарі в Сімферополі розмістили склади, забравши звідти надгробки? Чи не для того, аби, читаючи на них українські прізвища, люди не засумнівалися в правдивості слів відомої пісні: «Севастополь, Севастополь, город русских моряков…»?

Ціною свого життя українці не тільки обороняли це місто, а й будували. У його підвалинах кістки понад чотирьох сотень козаків Переяславського й Стародубського полків, яких погнав на будівництво Севастополя генерал Олександр Суворов. Місто постало і завдяки важкій праці українок, котрі, щоб прогодувати дітей, впрягалися в плуги, бо той же Суворов реквізував у них майже сім тисяч волів (а поганяти ними забрав ще близько двох тисяч чоловіків).

Щоправда, відомий історик, доктор історичних наук Ярослав Дашкевич вважає: якби не короткозора політика запорожців, Крим був би українізований. По-перше, в його степовій частині, за даними перепису 1667 року, 4/5 населення становили 920 тисяч невільників-українців. По-друге, через те, що в гаремах татар переважали українки, виник великий прошарок метисів. А перед цим татари асимілювали у Криму праукраїнців із руського Тмутороканського князівства, яке в Х–ХІІІ ст. займало береги Керченської протоки (власне, назва міста Керч походить від руського Корчев).

Нові тисячі українців з’явилися у Криму після того, як, заохочуючи колонізацію півострова, на нього не поширили кріпацтво. У путівнику по півострову 1855 року зазначалося, що більшість сімферопольців — українці. Не лише вони, а й представники інших національностей просили 1917 року Центральну Раду приєднати Крим до України, бо саме з неї вони отримували продукти, якими не могли себе забезпечити.

1941 року з Криму вивезли близько 50 тисяч німців, а 1944-го — кримських татар, болгар, греків і вірменів. Кількість депортованих становила, за різними оцінками, від 228 до 300 тисяч людей. Крім того, багато чоловіків загинуло на фронтах. Крим знелюднів.

Аби виправити становище, депортованих замінили переселенцями з Росії. Але ні знань місцевої специфіки господарювання, ні ентузіазму вони не виявили. Газета «Сегодня» 2004 року цитувала спогади однієї з переселенок: «Казали — там палку в землю увіткни — і росте. Подивилися — нічого подібного. Важко працювати треба…»

За даними голови Всекримського товариства вчених академіка Петра Вольвача, якщо 1913 року середній урожай зернових культур на півострові становив 11,2 ц/га, а 1940-го — 10,7 ц/га, то 1950-го — 3,9 ц/га. 1950 року Крим майже вп’ятеро проти 1940-го скоротив продаж зерна, втричі — тютюну, вдвічі — овочів.

Тому змушені були переселяти на півострів успішних землеробів — українців. За спогадами Олексія Аджубея, зятя тодішнього лідера КПУ Микити Хрущова, той нарікав: «Україна в руїнах, а всі з неї тягнуть. А от якщо їй Крим віддати? Людей дам, а Крим заберу». Та реалізувати цю ідею він зумів лише після того, як 1953-го очолив КПРС. До того ж, коли їхав того року на курорт до Ялти, дорогою його автівку, як згадує Аджубей, зупинили переселенці з Росії, які кричали про катастрофічну нестачу продуктів.

Звичайно ж, російські ЗМІ про це — ані пари з уст. Зате «Комсомольская правда» свого часу поширювала сенсацію: «Крим, кажуть, був подарований Україні першим секретарем ЦК КПРС Хрущовим у нападі «п’яної щедрості» — після двох склянок коньяку». Прізвища втаємничених газета не називала.

Не підтверджуються джерелами і такі вигадки: «За законом питання слід було винести на відкрите обговорення Верховної Ради РРФСР, з’ясувати на референдумах думки жителів обох республік і окремо — жителів Криму. А після — всіх громадян СРСР. Та розводити демократію не стали. Зібрали лише Президію ВР РРФСР. Із 27 її членів були присутні 13 — навіть кворуму не було».

Утім, якщо в СРСР справді був закон стосовно передачі територій, то чому його не провели 1925 року, коли від України відрізали до Росії значну частину Шахтинського, Таганрозького округів та інші землі, населення яких, за переписом, становило понад мільйон українців?

А про брак кворуму на засіданні Президії ВР РРФСР здатні говорити лише ті, хто не чув про компартійну дисципліну. ЇЇ члени не противились ідеї Хрущова «в Крыму южане нужны», бо раді були уникнути відповідальності за доведення півострова до банкрутства. В указі про передачу Криму Україні йдеться не про «дарунок», а про економічну доцільність цього акту. Академік Петро Вольвач обурювався: «Це радше було ярмо на шиї УРСР, аніж «подарунок». Після 1954 року величезні кошти з українського бюджету почали спрямовувати у Крим». Зокрема проклали найдовший у Європі Північнокримський зрошувальний канал. Натомість скільки не відбудували після Другої світової війни в Україні?

 

Військові-зрадники не можуть офіційно влаштуватися на роботу в Криму

Бізнесмени у Криму не беруть офіційно на роботу колишніх військових Збройних Сил України і називають їх зрадниками.

Більшою мірою безробіття стосується військовослужбовців-контрактників, що у квітні 2014 року залишилися в Криму та не пішли служити в російську армію. Про це розповіли колишні контрактники, які живуть на півострові.

Відповідно до ст. 65 Трудового кодексу Росії при працевлаштуванні громадяни повинні надати документи, зокрема й військового обліку — для військовозобов’язаних і осіб, які підлягають призову на військову службу.

Так, керчанин Олександр К. у соціальній мережі стверджує, що для влаштування на роботу в Криму йому потрібно поїхати на материкову частину України та звільнитися з військової служби.

— Частина військовослужбовців переїхала в Україну, частина залишилася тут. Деякі від військової служби взагалі відмовилися. У моєму військовому квитку немає запису про те, що я звільнений зі служби у ЗСУ. Проте у відділах кадрів підприємств вимагають позначку про постановку на військовий облік, а військкомат таких, як я, на облік не ставить. Декілька разів звертався до Міноборони РФ, — говорить чоловік. — Штаб Південного військового округу дав письмову відповідь, що видати військовий квиток зможе лише після того, як я звільнюся з попереднього місця служби. Але всі знають, що в Україні я злочинець, і спроба перетнути кордон обернеться для мене в’язницею.

В офіційній відповіді штабу Південного військового округу РФ зраднику пояснюється: «Згідно з роз’ясненнями начальника управління кадрів Південного військового округу громадяни Російської Федерації, які мають військовий квиток іноземної держави (зокрема України), в якому належним чином не оформлене встановленим порядком звільнення з військової служби, вважаються військовослужбовцями іноземної держави і не підлягають постановці на військовий облік у військових комісаріатах Російської Федерації».

Як розповів старший юрисконсульт юридичної служби Командування ВМС ЗС України капітан 2 рангу Григорій Вісіч, такі люди дійсно на сьогоднішній день ще є українськими громадянами і військовослужбовцями Збройних Сил України. Вони порушили закон, тож Україна має право переслідувати їх за законом.

Своєю чергою у військовій прокуратурі повідомили, що зараз органи досудового слідства також ведуть щодо військовослужбовців, які залишилися в Криму, але не пішли до армії окупанта, розслідування і відкрили кримінальні за ст. 408 КК України «Дезертирство», яка передбачає покарання до 12 років позбавлення волі.

І те, що в них є російський паспорти і російське громадянство, не позбавляє їх автоматично українського громадянства. Позбутися його можна винятково в індивідуальному порядку після видання відповідного Указу Президента України.

Матеріал підготувала Оксана КАРПЕНКО

Схожi записи: