За один день у вересні 2014-го госпіталь прийняв 174 поранених

 Серпень 5, 2017

Колектив 59-го військового мобільного госпіталю, який із перших днів перебуває в районі АТО, відсвяткував 10-ту річницю від дня заснування

Вирушаючи на Схід держави, ніхто з медиків і гадки не мав, що відрядження затягнеться так надовго. Але позаду вже три роки війни, сотні годин без сну, тисячі вдалих операцій і врятованих військових та цивільних пацієнтів. Про професійність вінницьких медиків ведуть мову й на передовій: якщо пораненого везуть у 59-й військовий мобільний госпіталь, то можна бути впевненим — там швидко його поставлять на ноги

У район АТО вінницькі медики поїхали одними з перших. У квітні 2014 року вони працювали на передовій у складі лікарсько-сестринських бригад. Та вже наприкінці травня більше як сотня медиків разом з обладнанням і технікою вирушила на Схід країни майже в повному складі.

— Тоді основна кількість фахівців була з Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Особового складу було значно менше, ніж зараз, але щойно госпіталь перейшов на іншу штатну структуру, до нас прийшли фахівці за мобілізацією, — розповідає помічник командира 59-го військового мобільного госпіталю майор медичної служби Олександр Г. — Відтоді змінилося вже шість ротацій медперсоналу, однак частина фахівців і досі працюють практично беззмінно.

5511_p_09_img_0003_3Старший лейтенант медичної служби  Андрій В., начальник хірургічного відділення:

— Хоча я й працював у цивільній лікарні, але два роки тому призвався за мобілізацією. Спочатку служив старшим ординатором, потім — начальником сортувального евакуаційного відділення. Тепер керую хірургічним відділенням. Усе, що відрізняє нас від інших відділень, — це готовність будь-якої миті почати операцію. Ти не знаєш, як може розпочатися твій день. Але маєш пам’ятати, що закінчитися він повинен без утрат.

Найбільше запам’яталась моя перша операція в районі бойових дій. Тоді мене викликав на допомогу лікар із Новоайдара. Боєць дістав важкі травми й потребував екстреної операції. Чоловікові вирвало сім відсотків шкіри на животі, було ушкоджено кишківник і печінку. Щойно почали оперувати, як у нього зупинилося серце. Ми швидко затампонували всі кровотечі, реанімували, підкапали й стабілізували пораненого та продовжили операцію. Зробили тампонаду печінки, резекцію, зашивання й інтубацію кишківника. Боєць вижив. Тоді я зрозумів, що на фронт потрапив недаремно.

Перша фронтова осінь була найважчим періодом для медиків 59-го вмг. Тоді, на початку вересня 2014-го, за один день у шпиталь доставили 174 поранених. Наступного дня — 74, а третього — 30. Три доби фактично без сну й перепочинку…

— Ми не мали досвіду участі в бойових діях, — продовжує майор Олександр Г., — але розуміли, що госпіталь не може бути переповнений хворими. Як і бійці на передовій, ми також маємо бути готовими до раптового загострення на лінії зіткнення. Тому більшу частину ліжко-місць завжди намагалися тримати вільними. Можливо, саме завдяки цьому, а також професійності нашого медперсоналу під час вересневого загострення на фронті ми не втратили жодного пацієнта.

5511_p_09_img_0002_2Молодший сержант Сергій Н., водій:

— У Побєді ми вже настільки призвичаїлися до обстрілів, що команда «Повітря!» лунала для нас звично. Якось надійшла інформація, що буде артобстріл саме нашого табору. Ховатися не було сенсу. Тож вирішили евакуюватися якнайшвидше: за 10 хвилин мали вже виїхати. А мені терміново потрібно було замінити два колеса. Зробити це за такий короткий проміжок часу нереально. Але нічого, спробувати ж треба. Для таких випадків у нас були «машини-донори», оскільки техніка часто потрапляла на міну чи фугас. Тому я мав зняти два колеса з такої машини, відкрутити колеса на своїй, поставити нові, а старі закинути в кузов.

Ми вправилися за 25 хвилин. Виїжджали втрьох. Щойно рушили, як почався обстріл, і в дзеркало заднього огляду я побачив, як почав падати ангар. На той час у коридорі школи лікарі ще робили операцію. Коли ми приїхали туди наступного дня, то все було зрівняно із землею. Нині на тому місці стоїть капличка.

Частина медиків госпіталю постійно працює в складі мобільних груп, які чергують на передовій. Там є хірург, анестезіолог, терапевт, операційна медсестра й анестезист. Вони надають першу медичну допомогу пораненим і здійснюють евакуацію в стаціонарний госпіталь. Завдяки їм медична допомога бійцям ефективніша, що значно підвищує шанси на повне одужання.

— Швидкому відновленню бійців має сприяти не тільки оперативне втручання та медикаментозне лікування, а й навколишня обстановка. От ми й вирішили зробити щось неординарне, чого немає в жодному госпіталі. Оскільки Вінниця — столиця фонтанів, задумали відтворити частинку малої батьківщини й спорудити маленький водограй, — розповідає командир 59-го госпіталю підполковник медичної служби Андрій Т.

У госпіталі не лише дбають про психологічну реабілітацію бійців, а й намагаються урізноманітнити культурне життя пацієнтів. У нинішньому пункті дислокації можна не тільки запросити психологів, але й організувати концерт або зустріч із відомими людьми. Раніше, коли доводилося доволі часто переїздити з місця на місце, такої можливості не було. За три роки війни 59-й госпіталь здійснив аж сім переїздів: Оріхове, Побєда, Сватове. У деякі населені пункти — по кілька разів. Медики госпіталю сподіваються, що наступний переїзд буде тільки після перемоги — додому, у Вінницю.

 

Під артобстрілами медики зробили не одну операцію5511_p_09_img_0001_1

Жанна поїхала на Схід країни ще 14 квітня 2014 року в складі автоперев’язувальної бригади. Дислокувалися разом із 95-ю бригадою в Добропіллі.

— Було дуже складно, адже ми були першими, і саме нам випало створювати умови як для надання медичної допомоги, так і для проживання. Пам’ятаю своїх перших пацієнтів на війні: військовий і цивільний. Обидва з вогнепальними пораненнями. До війни нас, певна річ, готували до такого, але в реальному житті з таким ми не стикалися. Тому швидко довелося пригадувати те, чого навчилися під час тренінгів. Розуміли, що від неправильного рішення або невпевненого руху залежить життя бійця, — розповідає Жанна.

Через півтора місяця бригада медиків повернулась у Вінницю. Кілька днів на відпочинок — і знову на Схід країни, уже в складі 59-го мобільного госпіталю. Дворічного сина жінці довелося залишити на бабусю. Через це було неймовірно важко, особливо коли дитина почала бабусю називати мамою. Однак жодного разу Жанна не пошкодувала про своє рішення піти на фронт, адже за цей час допомогла врятувати не одне людське життя.

— У вересні 2014 року поранених було найбільше. Бійців доставляли з усього Луганського напрямку. У той час ворожа артилерія обстрілювала Побєду, де ми й дислокувалися. І хоча ворог цілив по сусідніх підрозділах, «привіти» долітали й до нас, — пригадує Жанна. — Під моторошні вибухи снарядів, які розривалися неподалік від нашого табору, ми продовжували свою роботу. Тоді зробили не одну операцію, і ніхто з лікарів навіть не намагався зупинитися чи сховатися в укриття.

Та коли міни почали залітати мало не на територію госпіталю, медиків вирішили вивезти в інший населений пункт. У Побєді залишилася тільки бригада автоперев’язувальної: Юрій Білієнко, Віталій Докійчук та Алла Павлухіна. Вони безперервно оперували воїнів іще півтори доби.

— На початку війни найбільше пацієнтів було саме з осколковими пораненнями. Потім почастішали мінно-вибухові травми, а от кульових було не так багато. Тому медики найважчими вважали саме травматичні ушкодження, коли з розтрощених кісток треба було скласти руку або ногу. Наш лікар Олександр Вознюк творив справжні чудеса, — говорить жінка. — Ми всі дивувалися, наскільки майстерно він складав, наприклад, повністю розтрощені пальці руки за допомогою апарата Ілізарова. Олександр це професійно робив навіть у начебто безнадійних випадках.

Ярослава ЗОРІНА

Схожi записи: