«Я хоч і вчитель, оцінок бійцям не ставлю, їх ставить війна, і двійку тут одержувати не варто»

 Серпень 2, 2017

5511_p_08_img_0001_1Українським захисникам на передовій доводиться поєднувати бойову службу з турботою про населення прифронтових сіл

Комбат у цьому селі на Луганщині де-факто має всю повноту влади. Він усім голова, тому що жителям Троїцького більше немає до кого звернутися

Буквально кілька днів тому його посеред ночі розбудив дзвінок. «Знову насипають», — перше, що спало на думку командирові. Ба ні, випадок нетиповий для села в прифронтовій зоні: народжується нове життя. У вагітної жінки раптово почалися перейми, потрібна «евакуація» в найближчий пологовий будинок. Окрім військових медиків, допомогти жінці ніхто не зможе. Миттєве рішення, швидка допомога — і щире «Дякую!» людям у формі.

5511_p_08_img_0002_2Просять комбата допомогти майже щодня. І він допомагає чим може. Проблем у селі купа: треба щось підвезти, полагодити, відновити світло, зв’язок, погасити пожежу. А кілька стареньких просто приходять поїсти, бо залишилися зовсім самі.

З мирним населенням ніби якось налагоджується, а от із тими, що за лінією фронту, ніяк.

— Коли наша бригада навесні сюди заїхала, ми пережили два місяці інтенсивних обстрілів і провокацій, — розповідає комбат. — Певно, перевіряли, наскільки міцні в нас нерви. Ми методично, точно, із відомими наслідками їх утихомирювали. Відтоді запал у російських окупантів почав згасати.

«Хлібне перемир’я» на передньому краї оборони, зрештою, відчувається, однак бійці регулярно отримують сталеві «подарунки». Ідемо з командиром на ВОП (взводний опорний пункт). Там нас зустрічає командир роти Євген Г.

— Ось дивіться: учитель фізкультури ротою командує. У нас багато таких. Хто з військової кафедри прийшов, хто просто цивільний, але ці хлопці такі войовничі, що… Словом, самі розкажуть, — раптом командир батальйону заскакує в уазик і кудись їде.

Командир роти веде на позиції, показує своє господарство, а дорогою пояснює, що російські загарбники трасерами суху траву підпалили. От командир і помчав це питання «розрулювати». А небезпека велика, розраховувати можна тільки на власні сили.

— Вони навчилися користатися примхами погоди, — каже ротний. — Коли спека й вітер у наш бік, траву підпалюють. Знають, що це завдає нам клопоту, бо вогонь може добратися до техніки, позицій, спалить дроти зв’язку та електропередач. До цього ми готові, миттєво реагують пожежні команди. І гасять ті поля, усі чорні повертаються, як шахтарі із забою. А от учора була гроза, буревій. В ударах грому ворог ховає звук виходу мін. Ці нюанси ми теж ураховуємо.

Євген розповів, що наразі більше дістається сусідам. Їх тероризують танками, а от на його позиції вчора ворожий ПТКР по бліндажу влупив. Окрім того, сюди прилітає цілий «букет» забороненого калібру. Він каже, що такі речі відбуваються не без участі професійних російських «відпускників», а так звані ополченці здебільшого ведуть хаотичний, або, як жартують хлопці на ВОПі, «аватарський» вогонь.

— Пишаюся ротою, маю справжній міцний колектив із високим бойовим духом, — говорить ротний. — Спочатку вони мене вчили воювати, тепер я — їх. Головне — відповідальність і дисципліна. Як на уроці. Я хоч і вчитель, оцінок хлопцям не ставлю, їх ставить війна, і двійку тут отримувати не варто. У школі пропрацював лише кілька років і влився в четверту хвилю мобілізації, — отака історія. Там були діти, тут — дорослі. З військової кафедри наш курс десь 120 осіб налічував, із них лише 20 було мобілізовано. За решту не знаю, може, за кордон повтікали гроші заробляти. У кожного своя війна…

Юрій ІГНАТ

Схожi записи: