«Прапор ВДВ закріпив над Степанівкою, щоб ворог бачив, із ким має справу!»

 Липень 31, 2017

Про бойові будні та рейди в тил ворога розповідає розвідник десантно-штурмової бригади

Перший день весни 2014 року. Субота. Довгоочікуваний вихідний після двотижневого відрядження. Розвідник однієї з бригад ВДВ Віктор заходить додому. Але всього за кілька хвилин домашній затишок перериває дзвінок: «Негайно в частину!» І Віктор уже в таксі, підганяє водія, бо його командир не любить запізнень. «Усім підготуватися до виїзду! Можливе десантування!» — рубає долонею повітря командир у казармі. Віктор розуміє: назріває щось серйозне…

Тепер розвіднику важко повірити, що минуло вже більше як три роки війни. За цей час змінилося не тільки місце його служби. Змінилося саме життя. Найгірше те, що власного дому він тепер не має. Адже родом він із тимчасово окупованої Горлівки…

За спеціальністю Віктор — розвідник. Про більшість своїх виконаних завдань він не має права розповідати. Але про те, що їх він виконав успішно, свідчать його бойові нагороди. Не свідчитимуть вони лише про його фронтовий фарт, бо із найважчих боїв виходив неушкодженим до прикрого дня в «нудному» позиційному протистоянні.

— Поранило мене 28 квітня, — розповідає боєць. — Із самого ранку російські окупанти поступово посилювали інтенсивність обстрілів. У нашому бліндажі було дві бійниці. З однієї стріляв Стас, мій бойовий товариш, з другої — я. Коли ворог застосував великий калібр, я перейшов на позицію для стрільби з РПГ. Відпрацював по противникові, повернувся на попередню позицію. Щойно ступив за поріг бліндажа, як за три метри від мене ліг ВОГ. Три осколки — у спину, поперек і ногу…

Віктор тоді не хотів їхати в шпиталь, але медики категорично наполягали на госпіталізації. Довелось підкоритися. Протягом тижня йому зробили кілька операцій і залишили на місяць у шпиталі для відновлення. Але на вимушеному дозвіллі думки десантника були про одне: як чимскоріше повернутися на фронт до побратимів.

Віктор гадає, що, не зважаючи на поранення, йому знову пощастило, адже осколки не зачепили жодного життєво важливого органа.

Найінтенсивнішим із військової точки зору для Віктора був 2014 рік. Довелося багато де побувати: Карачун, Савур-Могила, Петровське, Степанівка…

— Однією з найгарячіших точок для мене була Семенівка. Там точилися надзвичайно важкі бої. Російські окупанти поливали нас вогнем з усього наявного в них озброєння. У ті дні ми втратили два вертольоти… Потім наш підрозділ зачищав Красний Лиман. Під час цієї операції ми викрили кілька схованок, де ховався ворог і зберігалася зброя та боєприпаси. Знайдений арсенал передали відповідним органам. Іще більше зброї вилучили в Степанівці. Нею можна було б озброїти, мабуть, ще один підрозділ. До речі, там же, на водонапірній вежі, я встановив прапор українських ВДВ, щоб ворог бачив, із ким має справу!

Віктор брав участь і в рейдах у тил ворога на велику глибину, побував у місцинах за кілька кілометрів від українсько-російського кордону. Деякі планові кількаденні виходи не раз перетворювалися на місячні рейди.

— У Степанівці, коли нас укотре накрила ворожа артилерія, мені довелося з моїм товаришем Миколою рятувати й евакуювати в тил поранених. Того дня ми везли допомогу медичній роті. Ворожий обстріл застав нас іще в дорозі. Приїжджаємо на місце — усі сидять в укриттях. Рація розривається: просять медичну евакуацію, оскільки багато поранених. Питаю: «Хто водій «Таблетки»? Там ваших хлопців «арта» накрила. Треба поранених вивезти…» А він нам: «Ви чуєте, як бахкає? Хай трохи заспокояться». Недовго думаючи, стрибаємо із Миколою у наш Patrol і мчимо по поранених. Усюди горить техніка, рвуться боєкомплекти, а ми бігаємо по полю, шукаємо й витягуємо хлопців. За день доправили до медиків вісьмох бійців…

Розвідник пригадує ще один важкий фронтовий епізод. Під час передислокації з Кривої Луки його бійці як завжди вели колону в головному дозорі. Щойно вони перетнули міст через річку, як у перший БТР влучив ворожий РПГ. Віктор їхав у другому бронетранспортері, тому разом із двома товаришами миттєво кинувся рятувати поранених. Ворог гатив з усіх боків, проте десантники, відстрілюючись, продовжували витягувати «трьохсотих». Утрьох вони тоді винесли шістьох поранених побратимів.

— У цьому бою поранило й мого друга Сергія, йому серйозно пошкодило руки та ноги, посікло осколками обличчя, шию, спину, поперек. Пам’ятаю, як Сергій, поглянувши на свою ліву руку з відірваними пальцями, спочатку почав лаятися, а потім зажурився: «І як я тепер на гітарі гратиму?..»

Узагалі Вікторові хотілось би забути майже всі події трьох років війни, крім фронтової дружби, яка назавжди залишиться в його серці. Коли ми з ним розставалися, він раптом узявся за мобільник: «Щось я давно Сергієві не телефонував…»

Олександр ОЛЕХНОВИЧ

Схожi записи: