Декларація про державний суверенітет — вияв одвічного прагнення українського народу до незалежності

 Липень 15, 2017

5508_p_18_img_000116 липня — 27 років з дня проголошення Декларації про державний суверенітет України

Наприкінці 80-х років минулого століття розпочався так званий парад суверенітетів: радянські республіки почали проголошувати свою незалежність. Першою це 16 листопада 1988 року зробила Естонія. Її приклад наслідували Латвія, Азербайджан, Грузія, Литва. У червні 1990-го до них приєдналася й Російська Федерація, правда, це не передбачало виходу РФ зі складу Радянського Союзу…

Після цього, за словами очільника Інституту громадянського суспільства, колишнього народного депутата Анатолія Ткачука, всередині літа 1990 року долю СРСР мала визначити й Україна.

— Вона повинна була або стати до строю «самостійників», таких як прибалти та грузини, або ж залишитись серед тих, які до останнього зберігатимуть СРСР, — каже він.

Роль України у вирішенні долі Радянського Союзу була надзвичайно важливою: серед союзних республік вона посідала — за територією та людським і економічним потенціалами — друге місце, була членом ООН. Та якщо в парламентах вищезгаданих республік абсолютну більшість становили представники націонал-демократичних сил, які активно підтримували ідею повної незалежності, то в нашій ВР таку більшість мали комуністи, серед яких було чимало представників партійно-господарської номенклатури: секретарі обкомів і райкомів партії, керівники виконавчих комітетів, так звані червоні директори. Всі вони були виховані на комуністичних «цінностях», а незалежна Українська держава для них асоціювалася з «буржуазно-націоналістичною» Українською Народною Республікою, «заклятими націоналістами і зрадниками українського народу» Симоном Петлюрою, Степаном Бандерою та іншими «ворогами України». Але, за словами Анатолія Ткачука, абсолютна більшість депутатів-комуністів у Верховній Раді 1990–1994 років були саме «українськими комуністами», для яких «українськість» та «українство» не були пустими словами. І ця їхня українськість була розбуджена при обговоренні проекту декларації.

Загалом розмови про необхідність ухвалення декларації, як згадують колишні народні депутати, розпочалися в кулуарах парламенту у квітні 1990 року, а її початкову редакцію написав професор Володимир Василенко. Після тривалих і бурхливих обговорень 16 липня 1990 року Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. У постанові парламенту, ухваленій з цієї нагоди того ж дня, було сказано:

«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності… Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє: вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України».

Рішення народних обранців викликало справжній шок. Насамперед у Росії. На той час я служив на її теренах і добре пам’ятаю, як наступного дня більшість російських газет вийшли із заголовками на кшталт «На Україні стався державний заколот», «В українському парламенті бал правлять петлюрівці і бандерівці», «Україна прирікає себе на загибель». Такими «епітетами» коментували цю подію і на телебаченні.

Чим же не сподобався росіянам цей документ, що вони назвали його ухвалення державним заколотом, а серед його авторів побачили петлюрівців і бандерівців? Річ у тім, що в ньому визнавалося право української нації на самовизначення, зазначалося, що саме народ, а не партія, як це було раніше, є єдиним джерелом влади. У декларації проголошувалася економічна самостійність України, говорилося про намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а за потреби ввести ще й власну грошову одиницю.

Визнавалася також самостійність України у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, право безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами. І все це було зроблено від імені української влади, а не дисидентів, котрих за таке вільнодумство донедавна відправляли до в’язниць чи психлікарень…

Попри ухвалення цього важливого документа, Українська РСР продовжувала залишатись у складі Радянського Союзу: функціонували обкоми і райкоми компартії, наші хлопці продовжували служити в Радянській армії, грошовою одиницею був радянський карбованець тощо. А практично вся партійно-господарська еліта на місцях, не бажаючи втрачати своє привілейоване становище, була надійною опорою Москві.

Правда, народні обранці після 16 липня ухвалили близько 40 законів і майже 70 постанов, не оглядаючись на «старшого брата». Був і ще один фактор, який сприяв нашому віддаленню від Москви. Нагадаю, що на початку 90-х тривало протистояння між Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним — керівниками СРСР і РРФСР. Саме неприязнь до Горбачова з боку Єльцина — на той час голови Верховної Ради Російської Федерації — призвела до того, що російський парламент ухвалив декларацію про незалежність Росії. Після цього їхня ворожнеча досягла апогею, і Михайлові Сергійовичу було не до України: він переймався нейтралізацією свого головного опонента. Ну а КДБ — вірний цепний пес КПРС — був уже не той, як, скажімо, у 1970-му чи 1980-му роках. Тож українські політики-демократи почувалися у певній безпеці…

Сьогодні важко спрогнозувати, як розвивалися б події в Україні, коли б у серпні 1991 року в Москві не стався державний переворот, який пришвидшив розпад «єдиного і могутнього». Напевно, це рано чи пізно сталося б і без допомоги заколотників. Утім, Декларація про державний суверенітет України стала основою для ухвалення 24 серпня 1991 року Верховною Радою Акта проголошення незалежності України. Тоді Україна фактично вдруге була проголошена незалежною демократичною державою й остаточно вийшла зі складу СРСР: почався довгий і складний процес державотворення.

Сергій ЗЯТЬЄВ

 

Як це було…

Ухваленню Декларації про державний суверенітет України передувало чимало знакових подій, які змусили активізуватися все українське суспільство, заколисане компартійним режимом. І українці, в яких пробудилася національна свідомість, своїми вимогами і діями спонукали парламентаріїв тоді ще Української РСР до ухвалення доленосного рішення

Роком, коли в Україні почало відчуватися віяння нового часу, можна вважати 1987-й, тоді компартія почала втрачати не лише владу, а й вплив на мізки людей. Саме в той час зароджувалися і різні громадсько-політичні рухи, які пробуджували свідомість багатьох українців.

Наприкінці 80-х років минулого століття почали виходити на волю українські дисиденти, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Ірина Калинець. Вони відновили діяльність Української Гельсінської групи (УГГ), яка жорстоко переслідувалася радянським режимом, та видання «Українського вісника», які стали осередками патріотичної думки.

Влітку 1988 року у Львові відбулася перша нарада представників національно-демократичних рухів Грузії, Латвії, Литви, Естонії, Вірменії та України, на якій було утворено Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР. До його складу увійшли В’ячеслав Чорновіл та Степан Хмара. В цей же час виникли Українська демократична спілка та Народна спілка сприяння перебудові.

З 1989 року мітинги та інші масові заходи стають регулярними, їх проводять у багатьох містах. Водночас промислові, передусім шахтарські центри України охопив потужний страйковий рух.

У вересні 1989 року в Києві відбувся установчий з’їзд українського народного фронту — Народного Руху України за перебудову. Із його створенням по монополії КПУ-КПРС як єдиної «керуючої та спрямовуючої сили» було завдано нищівного удару, адже виникла потужна масова громадсько-політична організація, що поставила за мету демократизацію, підвищення суверенітету, а незабаром — і незалежності України.

Отже, у другій половині 80-х років почався повільний, але впевнений процес руйнування тоталітарного радянського режиму. Звісно, що під вплив цих процесів не могли не потрапити і депутати Верховної Ради Української РСР, серед яких улітку 1990 року було чимало представників національно свідомої частини суспільства.

Саме завдяки їм і стала чинною Декларація про державний суверенітет України — документ, який згодом став міцною підвалиною для ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України.

Підготував Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: