Загартований вогнем

 Квітень 14, 2014

5247_p_09_img_0002Старший топограф топогеодезичного відділу 13-го фотограмметричного центру капітан Валентин Федун нещодавно відсвяткував день народження. І хоча гіпс йому носити ще довго, а шрами від куль — все життя, офіцер сповнений оптимізму. «Видужую, рани загоюються, тож скоро стану до строю», — відповідає він на традиційне «як справи?».

13-й фотограмметричний центр Центрального управління воєнно-топографічного та навігації Головного управління оперативного забезпечення ЗС України, що в Сімферополі — військова частина Збройних Сил України, яку росіяни під час окупації Криму атакували першою. Там же пролилася перша кров: загинув прапорщик Сергій Кокурін, а капітан Валентин Федун отримав тяжкі поранення.

До трагічних подій 18 березня 2014 року частина стала «першим» домом для кожного військовослужбовця. Три тижні, після оголошення бойової готовності «Повна», військові топографи проводили у частині дні та ночі в спецтренуваннях і змінах чергового спостереження, не забуваючи про свою основну роботу. Була посилена охорона периметра, укріплено КПП та інші ключові об’єкти. Представники «найінтелігентнішої військової професії» згуртовувалися, притискаючись плечем до плеча, під час перших блокувань, гартували волю і нерви в ході рекогносцировки російських снайперів, яку ті провели напередодні з дахів навколишніх будинків — у той же час доби, що і штурм три дні потому, як того і вимагають керівні документи.

Шок від встромленого у спину «братського» ножа — ось як влучно характеризують стан душі учасники тих подій.

— Того дня, 18 березня, я ніс службу в групі посилення охорони Центру. Спостерігав за обстановкою на бокових вуличках та доповідав черговому частини по радіо, — розповідає капітан Валентин Федун. — Мій пост знаходився на третьому поверсі адміністративної будівлі. Після обіду помітив, як у районі КПП почали збиратися люди. Почулися постріли, крики. По рації інші спостерігачі доповіли, що нас атакують. З КПП надійшла інформація, що ситуація починає виходити з-під контролю. Пікетувальники напирають, намагаються пролізти на територію частини, помічено багато людей зі зброєю. Я піднявся на дах. Звідти побачив, що навколо частини на вогневих позиціях облаштувалися кулеметники та автоматники. Але своєї присутності вони намагалися не виказувати. Невдовзі помітив, що з дальньої сторони на територію частини проникли російські спецпризначенці. Вони просувалися короткими перебіжками, ховаючись від стороннього ока. Про це я одразу доповів черговому і продовжив спостереження, час від часу уточнюючи інформацію. Раптом відчув сильний удар і впав. Одразу зрозумів: куля. Та вірити у це не хотілося…

Коли Валентин підвівся, то почув постріли та свист куль навколо себе. Затуливши руками рану й петляючи, він прожогом кинувся до сходів.

— Вже в будівлі відчув, що поцілили в мене двічі. Перша куля пройшла крізь щоку і вийшла з шиї. Друга вцілила біля лівої ключиці й вийшла з-під лівої лопатки. На сходах мене зустрів інший спостерігач — майор Олександр Клименко. Він допоміг дістатися ліжка, якось зупинити кров. У цей час по всій будівлі чулися крики, лайка. Російські спецпризначенці вибивали двері, стріляли по замках. Коли вони увірвалися до нашої кімнати та побачили пораненого, то замість виклику медиків відібрали в нас документи та збиралися йти геть. Єдине, що їх цікавило, чи є серед нас «западенці». Замість того, щоб допомогти, вони розпочали «політінформацію», напевно, сподіваючись на мій близький кінець. Лише після міцного слівця хтось із них повідомив по рації, що потрібні медики. Як мене виводили з будинку та везли до лікарні, пам’ятаю погано. Лікарі взялися до справи… Згодом привітали з днем народження. Виявилося, що обидві кулі, які пройшли навиліт, не зачепили жодного життєво важливого органа.

Навіть на лікарняному ліжку офіцер сумує за колективом, хвилюється про майбутнє… фотограмметричного центру. За його словами, таку сім’ю професіоналів та однодумців ще треба пошукати.

Зараз, коли постало питання про продовження служби «на материку», капітан Валентин Федун каже:

— Я і всі мої колеги на чолі з полковником Андрюшиним готові служити Батьківщині у будь-якому куточку країни. Головне, щоб разом і надалі приносити користь Україні.

Роман БАКУМЕНКО,

«Народна армія»

Схожi записи: