Ці люди міцніші за їхні танки

 Червень 28, 2017

 

5506_p_01_img_0004

Бійці 17-ї танкової пройшли найгарячіші точки Донбасу

Після оголошення третьої хвилі мобілізації до військового містечка 17-ї танкової з’їхалося чимало людей і не лише з Кривого Рогу. Тут були чоловіки з Дніпропетровська, Нікополя, Павлограда та багатьох інших міст та сіл України — інженери, сантехніки, менеджери з продажів, фермери, залізничники…

Командир роти капітан Олег Яковенко пригадує: «Жодних вагань — іти чи не йти — не було. Це ж наша земля, і козаки її завжди боронили від ворожої навали. Пам’ятаю, як уперше прийшов до частини. Підійшов до величезного ангара, де видавали одно-строї, берці, ремені… Виходжу, бачу юнака в камуфляжі. Він питає: «Ви хто?» Відповідаю, що старший лейтенант запасу. «От і добре, будете в мене взводним». Я закінчив цивільний виш, там була військова кафедра, і це був мій єдиний військовий «досвід».

Цим молодим чоловіком був командир роти капітан Максим Кітугин, майбутній герой Дебальцевого, майбутній начштабу і орденоносець. Але про це ще ніхто з тих, хто влітку 2014 року отримував зброю, знаряддя, форму, знайомився з майбутніми друзями (та ні, більше, ніж друзями — побратимами), не знав.

5506_p_04_img_0003

Старший лейтенант Олексій Чабан до війни працював на землі, був фермером. Він, дещо ніяковіючи, каже: «Не піти на фронт не міг. У перші дві хвилі мені відмовили, але на третю взяли».

Комбат першого батальйону полковник Юрій Лакша — досвідчений військовий, закінчив Ташкентське танкове училище, потім — академію, за його плечима — роки служби, тривале відрядження до Іраку. 2014-го він був уже цивільною людиною. Але в академії він навчався разом із… комбригом Олександром Тарнавським.

— Сиджу вдома. Дзвінок. «Я з бригадою йду на війну. Ти зі мною?» Ну і що я мав йому відповісти? Звичайно, пішов. Прийняв батальйон…

Це був дуже важливий момент — люди не могли залишатися осторонь війни, не протистояти російській агресії. До сталевих лав пліч-о-пліч ставали люди різного віку, різних верств суспільства.

Техніку отримували, м’яко кажучи, в різному стані. На базі зберігання в Артемівську (Бахмут) було чимало техніки, по суті — майже брухт. Багато танків не могли навіть зрушити з місця, інші не стріляли… Втім у «золотих» руках механіків машини оживали, і роти виходили в пункти призначення, де займали оборону.

Два танки двох Олексіїв — Чабана та Осташевського — зайняли позиції на Дебальцівському виступі поблизу Троїцького на початку вересня. Буквально в перші ж години перебування на місці їх «накрили» — такий собі своєрідний «привіт від іхтамнетів». На щастя, ані машини, ані люди не постраждали. Стало ясно, що треба провести розвідку. Тим більше, що місцеві мешканці казали про майбутній наступ бойовиків.

5506_p_04_img_0002

Розвідку вирішили здійснити силами одного з екіпажів. Олексій Чабан пригадує, що вагався — їхати чи не їхати, а екіпаж у складі командира Олексія Осташевського, навідника Костянтина Ткачука і механіка-водія Василя Денисюка вже завів двигун і рушив з місця.

Характерний гул танкового мотора затих десь у напрямку Брянки. Зв’язку з танком не було. Потім долетів звук пострілу з танкової гармати, потім ще один. Щось задиміло біля обрію. Було чути кулеметні черги…

Мабуть, недарма кажуть, що найтяжче на війні — чекати. Вечоріло, жодних звісток від екіпажу… На обрії щось диміло, щось гуркотіло. На пошуки танкістів виїхав на своєму «бусику» начальник розвідки бригади. Повернулися вони наступного дня. Танк був майже чорний, у кіптяві, посічений осколками. Конвеєр порожній, патронні короби теж.

З’яcувалося, що відчайдухи, а це був наймолодший за віком екіпаж у бригаді, пройшли по тилах рашистів майже 20 кілометрів, навели жаху в Стаханові (Кадіївці), дійшли до Брянки. Що вони там чинили, достеменно не відомо, але наступного дня ворогу було не до наступу. Він ще рахував втрати. Так починалася нова хвиля війни на північ від Дебальцевого.

На півдні, у секторі М, обстановка була дещо іншою. Там воювали танкісти 2-го батальйону 17-ї танкової підполковника Олександра Хавренка. Як пригадує майор Михайло Сидоренко, висування на передову відбулося на початку вересня. Тоді були і страх, і невпевненість у своїх силах. Адже раніше воювали лише на картах, досвіду реальних бойових дій не мали. До того ж місцеві мешканці активно допомагали бойовикам. Так, при спробі наступу в напрямку Новоазовська наші потрапили в заздалегідь підготовлену танкову засідку.

Щойно зайшли в Комінтернове, мінометна батарея навіть не встигла розгорнутися, як її накрили щільним вогнем. Приблизно о 16 годині 7 вересня почався обстріл українських позицій з чотирьох 120-мм мінометів і двох установок «Град». Командир батальйону Олександр Хавренко майже миттєво зорієнтувався в ситуації. Вивів танк і вогнем спочатку придушив ворожі міномети, а потім під його командуванням ще три танки остаточно зупинили атаку рашистів. При цьому командир особисто коригував вогонь. Тоді всі танкісти залишилися живі. П’ятьох поранило, але батальйон зберіг боєздатність і продовжив виконувати бойові завдання.

Загалом у тих боях підбили вісім наших танків — майже роту. Довелося відійти до Павлополя і там утримувати міст. Так була створена лінія фронту — від узбережжя, через 14-й блокпост, 12-й, 13-й і до Павлополя. Оборону тримали до літа 2015-го, і дуже активно. Саме там діяв танк, який бойовики назвали «Чорна пантера». Чутки були жахливі: «У «укров» єсть танк, которий появляєтся ніоткуда, очень бистро стрєляєт і ісчєзаєт».

Насправді то був звичайний танк з незвичайним екіпажем. Навідник-оператор стріляв дуже швидко і дуже влучно, застосовуючи певні прилади. Використовували й тактичну новинку — схему «штани»: виїхав з одного боку, «насипав», від’їхав у інший бік. Саме тому і наводив на ворога такий жах.

Щоправда, коли зайшла мова про виплату грошових винагород за знищену ворожу техніку, то почали вимагати фотофіксацію…

…Рота капітана Віталія Левковського була відряджена на підсилення в район донецького аеропорту. Чотири екіпажі мали зайти в ДАП. Під Нетайловим потрапили в засідку, і один танк не пройшов, а решта через Мар’їнку та Красногорівку зайшли у Піски з боку Оленівки.

Віталій Левковський пригадує той день і обличчя його кам’яніє: «27 вересня прийшло розпорядження прямувати на посилення в ДАП. В обід зайшли. 28-го зранку від «Редуту» надійшла команда: «З боку пожежки чути гул танка, виїдіть подивитися!» Сідаю в машину, потихеньку рухаюся вздовж стіни. Несподівано побачив російський Т-72. Зорієнтував навідника, але росіяни вже були готові відкрити вогонь — дорога добре проглядалася. Перший постріл був за ними, і вони схибили. Потім вдарили ми — вибух, курява… Ми хотіли відійти назад, але не встигли: там, як виявилося, стояв ще один ворожий танк — і він вистрелив. Снаряд влучив у правий борт, в надгусеничну полку, майже в погон башти. Струснуло добряче… Танк заглух. Поки завелися, вони встигли вистрілити ще раз. Цей постріл був страшним. Снаряд влучив правіше триплекса механіка-водія, кумулятивний струмінь пропалив броню, механіку відірвало голову. Мене обпалило. Як не здетонували снаряди, не знаю, то диво якесь. Двигун загорівся, але спрацювала система ППО, пожежу загасили. Я не знав, що механік загинув, кричу йому: «Денисе, Денисе!» Поряд розривається третій снаряд… Я його вже дочекався, щоб під розрив не вилазити. Кричу навіднику: «До машини!» — і прожогом у будівлю пожежки. Вийшов по рації на «Редута», сказав, що танк підбитий і потрібна допомога. Підійшли наші танки, Женя Межевікін там був… Він одразу підпалив російський Т-72, потім підбили Т-64, але той все ж відповз. Коротко кажучи, нас витягли. Бій був довгий і важкий — з 9-ї ранку до півночі».

Другий екіпаж на танку «Барсик» під командою старшого лейтенанта Іллі Грунскіса воював у ДАПі до кінця осені. Це саме він роздовбав у донецькому аеропорту склад боєприпасів. Про цей епізод механік-водій сержант Сергій Притула розповідає коротко:

— Ми спочатку два кумулятивні поклали, потім чотири фугаси. Рвонуло так, що рашисти передавали, ніби ми ракетою вдарили. «Точка-У»! Бої були страшні. Тоді багато наших хлопців дістали поранення, багато загинуло…

(Далі буде)

Олександр Шульман

Схожi записи: