Реквієм за «Юджином»

 Червень 22, 2017

5505_p_12_img_0001П’ятниця, 16 червня… Мене розбудив телефонний дзвінок. Схвильований голос прес-офіцера бригади Олени Мокренчук  в одну мить розігнав сон: «Учора близько 10 вечора Євгена не стало…»

8 червня під час розмінування поблизу села Новоселівка командир інженерно-саперної роти 72-ї бригади капітан Євген Сарнавський (позивний «Юджин») зазнав важких поранень — розтрощені ноги, пошкоджені органи черевної порожнини, легені. Майже тиждень він пролежав у комі у шпиталі Дніпра. Кращі медики цілодобово боролися за його життя. Та дива не сталось. 15 червня, не приходячи до тями, офіцер помер. Євген так і не встиг попрощатись із мамою та вагітною дружиною, а майбутня дитина ніколи не побачить свого батька…

З Євгеном ми познайомилися трохи більше двох тижнів тому. Він був одним із перших, на кого Олена Вікторівна радила навести професійний фокус одразу по приїзду до Авдіївки: «Справжній герой! Але дуже скромний. Кажу одразу, буде відмагатися».

Ми зустрілися з ним у розташуванні підрозділу. Спілкування було щире і невимушене. Прихиляли його простота і відвертість. Говорили ми довго і ледь не про все на світі — про роботу і сім’ю, про захоплення і про плани після війни. Незчулися, як пролетіла година, і, як виявилося згодом, його обід вже давно вистиг…

— Не страшно, розігрію, — усміхнувся він.

І в цьому весь «Юджин» — в нього завжди на першому місці служба. Особисті потреби можуть зачекати. Робота — ніколи!

Написавши невеличку розповідь про свого недавнього співрозмовника, я зателефонував йому із проханням проглянути її, раптом пропустив щось важливе. Наступного дня дзвонив уже він. Подякувавши, зазначив, що я дещо перебільшив його скромні досягнення, бо ж «у всьому заслуга цілого колективу»… Такий він був. Таким і залишився в моїй пам’яті. Тепер усвідомлюю, що все це тепер у минулому і, що найжахливіше, безповоротно. От тільки рука не піднімається переписати матеріал про Євгена в минулому часі. Хочеться, щоб у серці кожного з нас він назавжди залишився таким же цілеспрямованим, життєрадісним, безстрашним і… живим.

«Найкраще мінне поле» — за спиною у ворога

Командир інженерно-саперної роти Євген Сарнавський на фронті вже три роки. Увесь цей час він зі своїм підрозділом завжди на передньому краї і навіть трохи далі. В активі офіцера чимало виходів за лінію розмежування. Скільки їх точно було, «Юджин» навряд чи скаже, бо коли цифра сягнула кількох десятків, він збився з ліку. За роки своєї служби Євген урятував тисячі життів, розміновуючи території поблизу Волновахи, Гранітного, Авдіївки та у прифронтових селах.

Якийсь час після звільнення більшості досвідчених воїнів його групи офіцер працював самостійно. Переважно у ворожому тилу — кілометр-два за спинами російських загарбників. Його логіка — найкраще мінне поле те, яке знаходиться за лінією фронту, за спинами ворогів. Це, аби окупанти не почувалися на нашій землі безпечно.

Дорога на «опорник»

У січні-лютому цього року після невдалої спроби російських окупантів прорвати оборону української армії на одній із ділянок лінії розмежування наші воїни у контратаці захопили ворожий опорний пункт. Для втримання цієї важливої позиції необхідно було організувати надійне постачання боєприпасів та продуктів харчування, забезпечити можливість швидкого перекидання особового складу та евакуацію поранених. Прокласти транспортну артерію доручили інженерно-саперному підрозділу Євгена.

— Вивчати місцевість довелось у темряві, — розповідає командир роти. — Вдень підійти не було змоги, бо ділянка прострілювалася ворогом. Під час нічної розвідки були визначені найнебезпечніші сектори, місця, звідки вівся вогонь, а також оптимальний маршрут. На ранок план дій був готовий. Отже, нам належало убезпечити прохід під безперервним вогнем російських окупантів, але перед цим «прорубати ворота» у двох великих насипах, які перегороджували дорогу інженерній техніці. Їх було вирішено підірвати.

На виконання завдання командир покликав добровольців. Пішли всі. Під час виходів бійці доставили сотні кілограмів вибухівки, завдяки якій вдалося усунути головні перешкоди на шляху інженерної машини розгородження. Близько 11-ї вечора, дочекавшись короткої перерви між обстрілами, Євген із командою взялися до фінальної стадії роботи — прокладання дороги безпосередньо до опорного пункту. Щойно сапери її завершили, як знову в бік українських захисників полетіли снаряди і міни. Але справу було зроблено. Їхня «дорога життя» допомогла втримати опорний пункт, за який було заплачено життями українських героїв.

Винахідники в погонах

У бійців інженерно-саперної роти завжди є справи. Але серед них трапляються й такі особливі, як, наприклад, створення зі звичайних матеріалів досить незвичних, проте дуже корисних речей. Завдаючи чималих неприємностей ворогові, вони суттєво допомагають українським воякам.

— Людина — особистість творча, — продовжує командир роти. — І війна цьому не завада. Радше — навпаки. Було б трохи більше вільного часу і фінансових можливостей, ми змогли б зробити значно більше. У першу чергу те, що дозволило б значно убезпечити життя наших воїнів. Але ми не шукаємо виправдань, ми шукаємо можливості, працюємо з тим, що є під руками.

Так, нещодавно місцеві Кулібіни склали і встановили невеличку саморобну систему залпового вогню.

— По суті — це звичайний лист шиферу, на якому закріплено п’ять ручних гранатометів, — пояснює Євген. — Усі вони під’єднані до пульту дистанційного керування, який можна винести на значну відстань. Наша міні-РСЗВ добре замаскована і навряд чи відразу впаде в очі навіть зблизька. Тож вогонь по ворогу можна відкрити мало не впритул, не наражаючись при цьому на небезпеку вогню у відповідь. Якщо треба, на неї можна встановити і більше гранатометів. До речі, таку схему ми випробовували на полігоні ще рік тому, і вона довела свою надійність та ефективність.

Сьогодні хлопці працюють над ще однією новинкою — легким бронежилетом модульного типу, який за потреби можна доукомплектувати додатковими елементами захисту з кевлару для ніг та рук. На черзі — апгрейт РПГ, який перетворить його на вогнемет, а також удосконалення установки дистанційного розмінування, завдяки якій можна буде знищувати ворожі укріплення.

«Загадки» саперів

Та військовою «творчістю» бійці займаються лише на дозвіллі. Буденні ж справи дещо інші — мінування тих ділянок місцевості, звідки є небезпека проникнення диверсійно-розвідувальних груп чи імовірні атаки з боку бойовиків.

— На відміну від нашого ворога, — запевняє офіцер, — ми використовуємо тільки дозволені міжнародними угодами засоби. Причому кожну таку ділянку ретельно заносимо у відповідні формуляри, вказуючи точні координати. Це дозволить швидко знайти і знешкодити міни після звільнення окупованих територій.

Доволі часто робота Євгена і його підрозділу перетворюється на своєрідне змагання з ворожими мінерами на кмітливість. Скажімо, противник розмінував закладені нашими фахівцями «гостинці» та, «вдосконаливши» їх, залишив на тому ж місці. Втім ввести в оману молодого, але досвідченого українського офіцера не так легко. І вже за якусь мить на ворожу «загадку» знаходиться відповідь або знову стає «загадкою» для противника. Тепер уже складнішою.

На одному з місць оборони, де місцина доволі лісиста, група Євгена часто залишала ворогові всілякі сюрпризи. Завдяки «творчому» підходу і фантазії його підлеглих закладені фугаси допомогли знешкодити декілька ворожих груп. Дісталось якось і групі саперів противника, які вперто намагалися довести, що добре знають свою справу.

— На одній з ділянок ми помітили, що для підриву наших розтяжок російські окупанти полюбляють використовувати саперні кішки, тож вирішили цим скористатись, — згадує офіцер. — Одна з таких спроб стала для них фатальною — під час знешкодження міни-приманки спрацювали фугаси, закладені нами неподалік імовірного місця розташування ворожих саперів. Від тієї групи мало що вдалося знайти.

Це ж стосувалось й українських прапорів, встановлених та замінованих командою Євгена. Їх російські окупанти взагалі не намагалися знімати. І це попри те, що ті майоріли просто під їхнім носом.

— А ви б пішли зірвати їхнє полотнище, знаючи напевно, що воно із «сюрпризом»? — запитую командира роти.

— Звичайно, — з усмішкою відповідає офіцер. — Завжди охоче приймаю такі виклики…

Андрій ЯЦИК

 

P.S. Прощання із капітаном Євгеном Сарнавським відбулось у Києві, на головній площі столиці — майдані Незалежності. Чимало людей прийшло сюди, аби провести в останню путь одного з кращих синів Української землі, вшанувати ще одного героя новітньої доби. Земля тобі пухом, друже! Герої не вмирають!

Схожi записи: