«Бої під Степанівкою були найважчим періодом за всю мою історію війни…»

 Червень 9, 2017

5503_p_09_img_0001Як вчорашній курсант опинився в самісінькому пеклі біля Савур-Могили

Командир механізованої роти старший лейтенант Михайло Кирдан із перших хвилин знайомства підкорює своєю щирістю і позитивом. Та коли дізнаєшся деякі подробиці його участі в боях 2014 року, розумієш, що перед тобою людина, наділена неабиякою сміливістю та силою духу

 Старший лейтенант Михайло Кирдан:

«Люди на війні не повинні втрачати почуття гумору. Тоді легше. Якось нашу позицію добряче накрили. Знищили БМП, влучили в боєкомплект. Думаю: зараз мої бійці носи повісять. Але дивлюся — нічого, хлопці в доброму гуморі, навіть жартують. Хтось сказав: сміємось, отже, не здаємось»

Липень 2014-го. Лейтенант Михайло Кирдан щойно закінчив Академію сухопутних військ у Львові й отримав направлення до однієї з механізованих бригад. Кілька днів на приймання взводу, і вже за тиждень він був у районі АТО поблизу Савур-Могили, за сім кілометрів від кордону з Російською Федерацією.

— Не встигли ми увійти в Степанівку, як мене викликав командир роти: «Збирай взвод, виходимо», — згадує Михайло. — Закинули до БМП боєкомплект, воду і трьома машинами вирушили. Тоді українські підрозділи потрапили в оточення, їм потрібен був коридор. Ми мали стати однією з його ланок.

Наш підрозділ висувався на перехрестя між Побєдою й Степанівкою, яке належало зачистити від бойовиків. Зупинилися метрів за 600 від нього. Раптом збоку виїхав БТР противника і відкрив по них вогонь.

— Командир роти відразу загинув. Так я залишився старшим. Але тоді ще того не знав, бо рухався трохи позаду.

Бойовики на перехресті відкрили шквальний вогонь. Зволікати не було часу. «Хто зі мною?» — запитав взводний. Погодився Артем Новак, непоказний на вигляд боєць.

— Хлопчина родом із Рівненської області. На вигляд одразу й не скажеш, що має такий стрижень справжнього чоловіка. А тоді я навіть прізвище його не міг згадати. Але його тверде

«я піду» сумніву не викликало, — згадує Михайло.

Хлопці пішли вздовж дороги, обабіч лісосмуги. Метрів за триста побачили на перехресті п’ять-шість осіб у цивільному зі зброєю.

— Ми з Артемом по них — із автоматів, із підствольників. Йшли пробоєм, не зупиняючись, — говорить Михайло. — Ті, напевно, навіть не зрозуміли, скільки нас було, відступили. Коли вийшли на перехрестя, викликав ротного по радіо, той не відповідав. Я ж не знав, що він загинув… Згодом підтягнувся весь взвод, потім ще танк підійшов.

За кілька годин українців на перехресті накрили з «Градів», на щастя, нікого не зачепило. А вже на світанку посунула піхота противника з БТРом. Кілька пострілів із танка — і їх як вітром здуло.

За декілька годин почали виходити з оточення наші підрозділи. Їх було чимало: близько сотні машин, піхота, прикордонники, міліціонери. По їхніх обличчях можна було зрозуміти, через що вони нещодавно пройшли.

— Хлопці зупинялися, дякували нам. Пам’ятаю, зіскакує один із БМП, звання не було видно. Ми обнялися. Пізніше дізнався, що то був комбат однієї з механізованих бригад. Згодом він став начальником штабу нашої частини.

Ще добу після того Михайло та його бійці утримували перехрестя. Проте з кожною годиною обстановка погіршувалася — хлопців накривали з «Градів» і ствольної артилерії, підтягувалися ворожі танки і піхота. Від обстрілів і перестрілок підрозділ танув на очах, техніка була знищена, боєприпаси закінчувалися, а підкріплення не підходило. Зв’язку теж не було, тому обстановку навколо Михайло не знав.

Вчорашній курсант опинився в ситуації, коли необхідно самостійно приймати важливі рішення. Завдання ніхто не скасовував, попереду численний і сильний противник, а за спиною бійці, які мовчки дивилися на молодого лейтенанта, очікуючи його команд…

— Я вирішив відходити, — говорить Михайло, — як з’ясувалося, це було правильно. Потім ми тримали один із блокпостів на роздоріжжі біля Степанівки. Противник сунув з трьох сторін, фактично село було оточене.

13 серпня більше двох годин снаряди з «Градів» перекопували позиції бригади, а потім на штурм села пішли ворожі танки й піхота. Саме там, у Степанівці, українці вперше мали справу з російськими Т-90.

— За кілька днів надійшла команда з боєм виходити, — згадує Михайло. — Йшли вночі вздовж кордону. Під обстрілами, через засідки, вогонь російських танків. Іноді здавалось, що все, кінець. Але вийшов і насамперед зателефонував своїй дівчині, сказав, що живий. Після виходу мене призначили в інший підрозділ, який саме доукомплектовували. А потім відправили під Докучаєвськ. За тиждень до того там розбили підрозділ однієї з механізованих бригад, а ми стали на їхнє місце. Уявляєте наші відчуття?

Під Докучаєвськом Михайло захопив у полон російського військового. Місцеві жителі, що підтримували Україну, повідомили: на трасі Донецьк–Маріуполь, за кілометр від українського блокпоста стоїть машина. В ній військові в одностроях із шевронами Росії.

Михайло швиденько зібрав групу і навідався до тих військових. Їх було двоє. Росіяни помітили українців, почали відстрілюватися. Одного наші знешкодили, а другий був поранений.

— Не залишати ж його помирати. Я вийшов з-за своєї машини і пішов до нього. Зброю опустив, щоб той не лякався. Поки йшов, щось говорив йому, а сам думав, дивлячись на його автомат, спрямований на мене: «Чи правильно я роблю? Зараз він вистрелить, і я постраждаю за мою ж доброту. Може, краще розстріляти машину разом із ним?..» Так я підійшов до росіянина майже впритул. Наказав вийти, роззброїв його. Потім ми його перев’язали і відправили в тил.

Пізніше підрозділ Михайла направили у Піски, де офіцер зазнав поранення. Два осколки пробили руку і зупинилися в грудній клітці. Лікар сказав: «Пощастило тобі, друже, важливих органів не зачепило». Потім госпіталь, реабілітація.

Після повернення Михайла призначили на штабну роботу. Але за півроку офіцер відчув, що цілком відновився, і попросився назад у роту.

— У червні 2016-го обійняв посаду її командира. А за місяць знову зайшов у район АТО й досі на передовій. Головне для мене — вийти в тому складі, що зайшли, адже всіх нас чекають удома.

…Коли я повертався з позиції, де зустрівся з Михайлом і записав його спогади, в голові крутилася одна думка: чому він тоді, в 2014-му, після всього пережитого під Степанівкою зберіг життя пораненому російському військовому під Докучаєвськом? Адже відомо, що росіяни тоді поводилися зовсім інакше. Можливо, саме лицарською шляхетністю українці і відрізняються від росіян…

Роман ТУРОВЕЦЬ

Схожi записи: