На початку війни — командир взводу, нині — заступник комбрига «по бою»

 Червень 3, 2017

5502_p_06_img_0001Коли росіяни загарбали Крим, Валерій Гудзь пішов до військкомату  із вимогою: «Мужики, поверніть мене на службу! Піду на будь-яку посаду…»

…Бойовики вкотре гатять із великих калібрів майже по всій лінії оборони бригади. Кілька мін та снарядів лягло в житлові квартали Авдіївки. А на наших «нульових» позиціях є поранені, один солдат загинув. Хлопцю було лише двадцять років

Командиру підрозділу, в якому від кулі снайпера поліг цей юнак, Валерій Гудзь дає окрему гарячкову настанову:

— Бий у відповідь із усього, що маєш! Залий їх вогнем, зажени під землю! А я зараз підключу бригадні засоби!

Зазвичай чоловік стриманий. Така ж бо в нього посада — заступник комбрига «по бою».

— Найболючіше — втрачати людей, — наче виправдовується підполковник за свій емоційний зрив.

Помітивши, що я хочу сказати: «Це ж війна…», він зупиняє мене жестом руки:

— Так, згоден, війни без поранених й загиблих не буває. Я поважаю тільки тих командирів, які думають про максимальну безпеку підлеглих. От ви мене про командира роти Костю розпитували. В нього загинув молодий пацан. Але в мене язик не ворухнеться дорікнути йому жодним словом. Ви ж бачили, як він організовує систему оборони, і як веде бої. Його офіцерська робота просто бездоганна. А ще він дуже порядна людина. Костя після втрати пацана й досі не оговтався, на темну хмару схожий…

Валерій Федорович продовжує тепло розповідати ще про багатьох офіцерів і сержантів, солдатів батальйону, яким він ще торік командував. Він сам їх відбирав на командні та інші посади і навчив воювати…

…1991 рік. Україна набула незалежність. Гудзь — курсант випускного курсу Рязанського вищого повітрянодесантного училища. Валерій прийшов у стройову частину із рапортом на ім’я начальника училища: «Прошу згоди на переведення мене у Збройні Сили України…» Штабний офіцерик зверхньо копилить губу: «Що, в Хохляндії служити хочеш? Та ви ж там без нас загнетесь!.. Валерій себе стримує, й лише спокійно промовляє: «Я — українець…»

Десять років потому. Миколаїв, 79-й парашутно-десантний полк. Армія на очах розвалювалася. Престиж військової служби в суспільстві падав…

В одній із життєвих ситуацій Гудзь заступився за звичайного солдата свого полку, із яким дехто обійшовся вкрай несправедливо. Офіцер був стовідсотково правий. Але у кривдників бійця були впливові покровителі. Майор ВДВ Валерій Гудзь не стерпів несправедливого повороту і вирішив звільнитися в запас.

Деякий час Валерій шукає себе в цивільному житті. І знаходить: йому, майстру спорту із боксу, в рідному місті дають посаду тренера дитячої спортивної школи. Він погоджується, позаяк завжди обожнював займатися з малечею.

Непомітно для себе він підготував у майстри спорту із боксу власного сина. «Він «більший» за мене, — каже заступник комбрига. — У нього 200 переможних боїв. А ще він більше року відвоював на фронті, готується до чергової ротації. Я ним надзвичайно пишаюся. До речі, моя молодша доця зараз подає документи на вступ до військового вишу. Намічається така собі військова династія…»

Коли росіяни загарбали Крим, Валерій Гудзь пішов до військкомату із вимогою: «Мужики, поверніть мене на службу! Піду на будь-яку посаду, бо скоро буде війна!» Сказано — зроблено. І гвардії майор Гудзь пристає на першу ж пропозицію. Та приймає посаду… командира взводу в механізованій бригаді.

2014-й рік. Район АТО. Лінія фронту ще не сформувалася. Відразу декілька різних підрозділів із різних бригад підійшли до мосту через невеличку річку й зупинилися. На мості щойно на мінах підірвалися дві бронемашини.

Серед присутніх нема жодного кадрового офіцера. Мобілізовані командири та бійці не мають бойового досвіду. До палаючої техніки підлітає колона тактичної групи, тож Гудзь миттєво орієнтується в ситуації, збирає офіцерів: «З цієї хвилини я — ваш командир. Моє слово — закон! Зараз ви зробите таке…»

За лічені хвилини міст звільнено від пошкоджених машин, техніка підрозділів вишикувана у похідну колону. Він ставить частину своєї бронетехніки в головний похідний дозор та дає всім команду на максимальній швидкості колоною залишити даний район.

Як тільки підрозділи виконали його команду, район мосту накрило море вогню: з території Росії його обстріляли з «Градів»…

2014-го така ситуація неодноразово повторюється. Ротна тактична група Гудзя вийшла в заданий район поблизу російського кордону. Командири підрозділів починають організовувати його оборону за отриманими раніше вказівками. Аж раптом підполковник Гудзь віддає наказ терміново змінити позиції.

Дисципліна у групі залізна: наказ виконується організовано та в шаленому темпі. І щойно колони взводів залишають цю місцину, її повністю накривають розриви реактивних снарядів.

Або таке. Батальйонна тактична група вже комбата Гудзя прямує на зачистку одного із населених пунктів Луганщини. Раптом передова рота потрапляє в засідку.

По роті ведеться шалений вогонь. Підрозділ був із ще не обстріляних. Бронемашини чомусь встали, почали неприцільно відстрілюватися по ворогу. Зупинка роти перетворювала її на мішень…

Вздовж колони біжить закривавлений комбат, якого поранило кулею в голову. Він застрибує на броню однієї з машин, дає накази командирам, приводить до тями панікерів. Нарешті рота розгортається в бойовий порядок та йде в атаку, як ураган змітаючи бойовиків…

Наші дні. Лінія оборони бригади. У бригаді — гості із групи з нагородження наших бійців відзнакою «Народний Герой України». Офіцери, сержанти і солдати частини на різних бойових позиціях, не змовляючись, просять волонтерів нагородити саме Валерія Федоровича. І чують відповідь: «Ми відзначаємо справжніх героїв!».

І тоді волонтерам розповідають про його бої, які організував та успішно провів. Значною мірою завдяки його командирському таланту була виправлена передова лінія оборони бригади. І тепер підрозділи мають позиції, які дозволяють частині тримати ворога під контролем, наче у зашморгу. Ворог зазнав і продовжує зазнавати чималих втрат, за що бойовики назвали його чорним комбатом. А головне — він урятував від вірної загибелі багатьох бійців…

Сьогодні підполковник Валерій Гудзь — кавалер ордена «Народний Герой України»

Віктор ШЕВЧЕНКО

Поїзд «Дніпро — Одеса»: те, що сталося цієї ночі,  я пам’ятатиму  все своє життя, або Враження нашого співвітчизника від однієї поїздки

Пишу з поїзда «Дніпро — Одеса». За вікном — ніч. Зі мною в купе їде хлопець мого віку, боєць з АТО. Сором’язливий хлопець, заходячи, вибачився, що одяг пропах димом. Такий собі подих війни…

Він видавався стомленим, заснув першим. Знаєте, він говорить уві сні. Ні, я неправильно висловився, він скрикує уві сні. І це страшно.

Страшно те, як і що він скрикує. Від сором’язливого хлопця не залишилося й сліду. У його сні триває бій. Хочеться стиснутися й сховатися від цих коротких пронизливих фраз. Страшно навіть уявити, що йому довелося бачити в реальності та що зараз відбувається в його сні.

Для мене цей страх — усього на одну ніч. Для нього — на все життя. Клубок у горлі через безсилля що-небудь змінити. Соромно, що між нашими реальностями — прірва.

Я зараз, напевно, уперше по-справжньому зрозумів значення фрази «захисник Батьківщини». Як же ми зобов’язані цим хлопцям за наш солодкий сон…

Нехай навіки не знають спокою ні на цьому світі, ні на тому ті, що винні в цій війні. Нехай якнайскоріше це все закінчиться…

Facebook, травень 2017 року

Схожi записи: