Василь Вірастюк: «На передовій організовував для воїнів богатирські турніри і навіть співав…»

 Червень 2, 2017

5502_p_20_img_0001!1)Василь Вірастюк — найсильніша людина планети. Світове визнання набув у 2004 та 2007 роках, а його команда чотири роки поспіль доводила, що українці — найсильніша нація світу. Якось він зумів протягнути п’ять трамвайних вагонів у понад 100 тонн більше ніж на 10 метрів, чим встановив рекорд, занесений до Книги рекордів Гіннеса. Нещодавно Василь взяв участь у зйомках фільму «Кіборги» про українських військових, які захищали аеропорт «Донецьк». А днями завітав до редакції нашої газети

— Як стають найсильнішими у світі?

— Я дуже люблю спорт. Це моє життя. Коли я пішов з легкої атлетики, 2000 року президент Федерації найсильніших атлетів запропонував мені виступити на змаганнях в Ялті. З цього все і почалося. Вже 2004 року на індивідуальному чемпіонаті світу на Багамах я виборов титул найсильнішої людини світу, було багато емоцій. Коли вже усвідомив, що переміг, то не знав, сміятись мені чи плакати, куди йти і кому зателефонувати. Такі відчуття переповнювали… А перемога 2007-го була ще більш неочікуваною, бо я їхав туди травмований, дуже нервував. Навіть не сподівався тоді потрапити на основні змагання.

Але я завжди вважав і досі вважаю, що я звичайна людина, така, як і решта. В мене нема ні водія, ні охоронця. Коли підходять підписати автограф, навіть якщо я поспішаю, роблю це залюбки.

— Як виникло бажання поїхати до району АТО?

— З військовими я здружився ще до початку війни на Сході, часто бував у гостях у прикордонників. Відвідував і західний кордон, і східний, крайні точки України. На Сході воювали спортсмени з нашої федерації. Зокрема Олександр Пономаренко, якого ми називаємо на змаганнях «Комбат». Рік тому з АТО повернувся чернівчанин Олександр Кочергін. Тепер він виступає з нами. Серед моїх друзів є й ті, хто отримав поранення під час бойових дій. Коли в моєму графіку є вільна хвилина, намагаюся вирватися до хлопців, аби підтримати їх. На жаль, це вдається не так часто, як хотілося б.

5502_p_20_img_0002— Що найбільше вражає під час таких поїздок?

— Умови проживання людей, які воюють на передовій. Бойовики стоять буквально за 300 метрів від наших позицій. Відкрито на повний зріст ходять, коли починають «насипати», то ховаються, бо знають, що наші дадуть відповідь. А поки вони не планують стріляти — почуваються спокійно, бо наші, на відміну від них, не порушують Мінські домовленості.

Якось я відвідував друга з позивним «Едельвейс» у районі Мар’їнки. За півгодини після того, як ми поїхали, почав працювати снайпер. Невдовзі після мене потрапив під обстріл футбольний тренер Мирон Маркевич із колегами. Потім стало зрозуміло, що їх «здали» деякі місцеві, а ще й радіоефір прослухали. Про моє перебування там, як з’ясувалося трохи пізніше, чули навіть у Донецьку.

— Як вас зустрічають бійці?

— По-різному. Є люди активні, які тішаться приїзду. Є ті, кому не до вподоби наші візити, бо таких людей, як я, там називають туристами. Здебільшого, звісно, радіють, бо відбувається щось нове, хтось приїхав, щось розповів. Співаки їздять, щоб підтримати піснею. Коли ми їдемо до хлопців, то не з порожніми руками. Наприклад, зі Львова везли форму, амуніцію, футболки, різні подарунки.

Чутки про наш приїзд розходяться дуже швидко. Нас часто просять заїхати ще кудись. Ми не можемо відмовити людям, бо вони знають, що ти там десь у радіусі п’яти кілометрів від них знаходишся, і чекають. Наприклад, ми побували в танковій бригаді, щось привезли, а в іншу частину їдемо просто задля спілкування, чи навпаки. Тоді пригощають нас. Усім, що самі мають: тушонкою, консервованою рибою, салом тощо.

— Правда, що під час однієї з поїздок ви проводили змагання стронгменів серед бійців?

— Так. І це було дуже цікаво як для них, так і для мене. Ми їх попереджали заздалегідь, що приїдемо, але нічого зі знарядь із собою не привозили. Використовували все, що там було під руками. Хлопці перекидали колесо від КАМАЗа чи від «Урала», надягали лямку і тягнули БРДМ. Підіймали саморобну штангу, носили ящики з-під зарядів, мішки з піском. Те, що вони з захопленням це робили, є безсумнівним, стільки запалу і адреналіну було. Їх запалювало саме змагання і можливість проявити себе і перевірити свої сили. Звісно, не всі могли впоратися з деякими вправами. Там був хлопчик, який підійшов, спробував штангу взяти на груди і не зміг, хтось не міг нести ті мішки з піском, тож просто тягнув їх до фінішу по землі. Важливіше те, що вони виявили ініціативу й заявилися на ці змагання. Я радий, що ми їм привезли таку розрядку, адже на війні кожний день схожий на попередній.

— Кажуть, ви і співали для бійців?

— Було й таке, коли я загітував Віктора Андрієнка, і ми показували наш фільм «Іван Сила». З нами був Сашко Педан, Сашко Положинський та інші музиканти. Коли ми зібралися разом, було багато бійців і місцевого населення, почали співати, я приєднався. Це був експромт.

— Які поради можете дати хлопцям щодо підтримки хорошої фізичної форми, перебуваючи в АТО?

— Загалом можна займатися будь-де, головне, щоб дійсно було бажання і можливість для цього. Я бачив, що там хлопці самі роблять бруси і поперечини для тренувань. Я міг би дати таку пораду: прокинувшись уранці, зробіть 20 чи 30 разів піднімання на прес, повіджимайтеся від підлоги. Розумію, що не в усіх є можливість навіть поспати потрібні п’ять-шість годин, хлопці сплять в землянках, чергують на бойовій варті, тут важко щось додати. Я не там, не в їхній шкірі, тож не можу сказати, як вони почуваються і що відчувають, щоб радити займатися фізичною культурою. Найголовніше — перебувати в хорошому настрої і не занепадати духом. А скільки і як займатися — справа кожного.

— Ви брали участь у зйомці фільму «Кіборги». Які враження від знімального процесу?

— Дуже приємно було побувати на майданчику, де створюється фільм, який, без сумніву, увійде в історію українського кіновиробництва та в українську історію загалом. Вдалося відчути жах ситуацій, що виникали в терміналах аеропорту. На зйомки фільму про кіборгів я сам напросився. Написав режисеру Ахтему Сеїтаблаєву, він сказав, що буде радий бачити. Я познайомився там з акторами і з реальними кіборгами, які їх консультували. Декорації були настільки реалістичні, що було моторошно там перебувати, хоча всі розуміли, що це лише знімальний майданчик. Один із кіборгів, який був безпосередньо в терміналі під час оборони ДАПу, розповів, що коли вперше зайшов на знімальний майданчик, то інстинктивно притиснувся до колони, щоб сховатися від ворожих снайперів.

Розмову вела Ольга МОСЬОНДЗ

Схожi записи: