Без інформаційної війни не було б війни справжньої

 Травень 15, 2017

«Я більше боюся трьох газет, ніж сотні багнетів»

Наполеон

5499_p_12_img_0001(1)У Великій вітальні «Народної армії» — Олександр Шульман, доброволець АТО, блогер, фотокореспондент, упорядник першої документальної книги про російську агресію на Донбасі «Хроніка гібридної війни».

Розмовляємо про досвід участі в АТО, волонтерство та важливість інформаційної складової в гібридній війні

— Олександре, ви долучилися до АТО як доброволець вже у травні 2014 року. Як це сталося?

— Саме тоді, коли розстріляли колону прикордонників під Ізюмом, для мене й почався Донбас. Мій перший бойовий виїзд у складі добровольчої групи «Аеророзвідка» відбувся в серпні 2014 року. Це були бої під Луганськом, Щастям, Хрящуватим, Новосвітлівкою, Металістом…

— Що спонукало до такого рішучого кроку?

— Просто я не люблю, коли до моєї домівки приходять якісь зайди і починають бешкетувати. От і все! Після розстрілу «Небесної сотні» я написав, що це пролог, а далі буде війна. Багато хто не повірив: «Та що ти?» А невдовзі — анексія Криму і агресія на Донбасі.

— Схильність до блогерства проявилася з початком агресії РФ чи раніше?

— Я вів блог на сайті «Живий журнал». Трішки військової історії, трішки про реконструкції Другої світової, в яких сам брав участь, та досвід Цахалу — армії оборони Ізраїлю. Тобто така собі власна інтернет-тусовка.

Коли почався Майдан, я писав щоденні звіти з місця події. Викладав знімки. Зараз у мене близько 13600 підписників. Друзів було 5000, по саму зав’язку, але з різних причин мені довелося провести кардинальну чистку. Зараз близько 4000.

— У вас є власні методи, як швидко визначити «свій — чужий»?

— Якихось хитрощів немає. Просто є люди, які не сприймають російський фашизм, а є ті, які кохаються в ньому. Ось це і є головним водорозділом. На мою думку, якою мовою розмовляють по цей чи по той бік фронту, неважливо. Адже під донецьким аеропортом чи під Авдіївкою ніхто не запитував, якою мовою давались цілевказання.

— Бачу, у вас є нагорода — почесний знак «За оборону донецького аеропорту»…

— Так, ми працювали в зоні відповідальності 93-ї бригади в Пісках, Тоненькому. «Літали» під обстрілами, добували розвіддані — виконували звичайну фронтову роботу.

— Як реалізується відомий волонтерський проект «Польова пошта»?

— «Польова пошта» функціонує. На сьогодні перевезено не один десяток тонн вантажів і не одна тисяча посилок. Є декілька змінних екіпажів, які й займаються логістикою. Ми охоплюємо південний плацдарм від Маріуполя до Авдіївки. Дві машини постійно у русі, в роботі. Працюємо, як співається у пісні про «почту полевую»: «…а следом фронтовые почтальоны везут приветы от родных сердец».

— У перші місяці АТО ви особисто чимало зробили для придушення панічних настроїв та адекватного висвітлення ходу бойових дій. Що допомогло?

— Передусім абсолютно чітке розуміння того, що є певна кількість людей, які не просто не здатні критично мислити, а й узагалі співставляти думки. І якщо така людина сидить у передовому окопі, то вона бачить рівно стільки, скільки потрапляє в її сектор обстрілу. У командира взводу чи роти кругозір, зрозуміло, ширший. Тому, коли боєць сидить в окопі, по якому луплять з мінометів та кулеметів, і пише у соцмережах, що артилерії там немає, то, зрозуміло, що її там і бути не може, адже вона за кілометри в тилу… Однак людина пише: «По нас уже 10 хвилин стріляють! Де наша артилерія?» Зрозуміти, що необхідний час на підготовку даних для стрільби, на вихід на бойові позиції, на наведення гармати, важко. До того ж далеко не на кожен кулеметний «чих» дає відповідь важка артилерія. Але в інтернеті цей «спам» розноситься, немов вірус.

На жаль, у нас багато людей ласі до негативу, тож інколи важко довести, що все не так погано, як здається. Дзвониш до друзів на передову і з’ясовуєш обстановку. Вони повідомляють, що луплять. «Сильно?» — «Та ні, як завжди». — «А що там за 128 трупів та 150 поранених?» — «Де?! Ми тут утрьох, усі живі! Льоха, Сергій і я — всі живі. 128 трупів з трьох ми не зробимо». Сидиш і набираєш: «Чутки про кількість загиблих дещо перебільшені. Їх узагалі нема! Всі живі». Це хтось перепощує — йде зворотна хвиля. Я зрозумів, що коли подаєш спокійну, зважену інформацію, вона значно більше затребувана, аніж крики на кшталт: «Терміново — репост: наших вбивають». Десь, мабуть, від подій під Дебальцевим, коли інформації практично не було. Якраз тоді на «хресті» бойовики повалили вишку, і 3G ловив буквально на башті танку в кутку двору. Залазиш, відправляєш — йде інформація.

— До речі, як би ви охарактеризували тодішню ситуацію під Дебальцевим? Було ж чимало непорозумінь…

— Попри все, що відбувалося навколо Дебальцевого в інформаційному полі, я вважаю: те, що вдалося зробити наших військам, нашим офіцерам, нашим генералам, увійде у підручники воєнної історії та воєнного мистецтва. І про це я написав першим. З втратами, але ми вийшли достатньо спокійно і на плечах за собою ворога не привели. Головне вороже угруповання було знищене артилерійським вогнем.

Про жодне оточення не йшлося. Зупинити організований вихід українців у районі Логвинова ворогу не вдалося. Там же здійснив свій подвиг командир танкової роти з 92-ї бригади Василь Божок. Там же билися бійці з 17-ї танкової бригади, там же відбувся знаменитий бій під Санжарівкою, там же билися наші десантники. Проте там припустилися й багатьох помилок… Зокрема можна згадати, як під тим же Троїцьким залишили танки без прикриття. Відійшла піхота. Як 1 лютого загинув екіпаж Олексія Осташевського. Бійці 1-го батальйону 17-ї танкової були змушені вийти з капоніра і бити з відкритого майданчика осколково-фугасними по рашистах, що кинулись у прорив… Вони героїчно загинули.

Це війна, звинувачувати нікого не хочу, але й замовчувати також не слід. Далеко не все, на жаль, увійшло до книги про АТО, однак про якісь речі, мабуть, і говорити зарано.

Про Дебальцеве поширювали багато фейків — аж до «тотальної зради». Однак були й свідки, серед них і кореспондент «Народної армії» Роман Туровець, радник Міністра оборони Юрій Повх, які вели репортажі з місця подій.

Зрештою є розпорядження, рапорти, результати аерозйомки. Той же 73-й центр Едуарда Шевченка, який там працював, знімав. Усе можна перевірити, тож місця для неправди просто не залишається. Тоді дії українських частин під Дебальцевим оцінив натовський генерал, його оцінка повністю співпадала з моєю.

— Ви долучилися до підготовки книги про війну на Донбасі…

— «Хроніку гібридної війни» написав популярний автор та блогер Серж Марко. В неї увійшли численні інтерв’ю, огляд гібридних воєн, які велися у XX столітті (від громадянської війни в Іспанії до конфліктів на пострадянському просторі).

Всі документальні матеріали, також і карти, упорядник особисто узгодив з офіцерами управлінь Генштабу ЗС України. Тобто в книзі немає нічого, що можна оцінити як авторський вимисел або інтерпретацію. Це перше видання про перебіг бойових дій від 2014 до 2016 року.

— Знаю, що ви чимало зробили для правдивого інформування про війну на Донбасі й на міжнародному рівні. Зокрема відомі ваші фотовиставки, які демонструвалися в багатьох країнах Європи.

— Фотографії з фронту були виставлені у Брюсселі, Лондоні, в італійській Болоньї та Хорватії. В Ізраїлі реалізовано великий проект. Завдяки підтримці моїх друзів було організовано фотовиставку в українському центрі в Бат-Ямі. Долучилося посольство України в Ізраїлі. З’їхалися мешканці з усієї країни — від Хайфи до Беєр-Шеви. Спілкувалися близько трьох годин. Розповідав, пояснював, показував. Були абсолютно смішні запитання: «А правда, що у вас їсти нічого?» чи «А російською на вулицях не можна говорити?».

— Тобто російська пропаганда свою справу робить…

— Так, працює на повну силу. Причому як від відверто постановочних сюжетів, де видно, що звук накладався окремо, до інтерв’ю з «українськими солдатами» в абсолютно новенькій формі, які чинять неподобства на камеру. Усе це очевидні речі, однак людина, далека від інформаційних маніпуляцій, сприймає ці маніпуляції як реальність.

— Написано і зроблено за три роки чимало. Чи намагались осмислювати війну на Донбасі як явище? Які її основні характеристики?

— Думаю, що цю війну оцінювати ще зарано, адже вона не закінчилася. Однак про її пройдені етапи можна сказати таке: у збройного конфлікту з РФ є декілька шарів. Перший — суто військовий. Вперше на європейському театрі бойових дій відбулося зіткнення із застосуванням важкої артилерії, авіації, танків Збройних сил Росії та України. І казали, що коли РФ задіє всі свої сили, то дійде до Києва. Так, я це допускаю. За кількістю живої сили, техніки в них значна перевага. Однак ми можемо сформувати завдання так, як це свого часу зробив міністр оборони Ізраїлю Моше Даян: «Ми не можемо припинити вбивства робітників на апельсинових плантаціях і цілих родин в їхніх власних ліжках. Але можемо зробити так, щоб за нашу кров платилася велика ціна, така велика, щоб її стало невигідно платити». Зрозуміло, що росіяни ніколи на людські втрати не зважали, що вони звикли воювати «м’ясом», однак я пам’ятаю, як ще в жовтні 2014 року в Тоненькому один з офіцерів сказав мені: «А все ж таки Росія поламала зуби об нашу армію». Так воно і сталося. Хоч ми і залишили термінали донецького аеропорту (як оборонний рубіж він повністю знищений. — Авт.), за нами залишилися Піски, Авдіївка, Водяне, Опитне, те ж Тоненьке. Після Дебальцевого Попасна, Троїцьке, висоти — наші!

Другий шар — громадсько-політичний. Коли до оборони країни долучилася величезна кількість людей — добровольці, волонтери… Перші добровольчі батальйони, що б про них не казали (можна сперечатися щодо їхньої чисельності, підготовки. — Авт.), навіть при тому, що головний удар на себе завжди бере армія, стали на першому етапі своєрідним каталізатором, маяком, тим символом, на який країна рівнялася. Значну роль відіграло також і залучення цивільних громадян, які підтримали армію як волонтери чи просто добровільними пожертвами на пальне, медицину, обмундирування та амуніцію.

І третій шар — інформаційний. Ця війна була спровокована найпотужнішою інформаційною підготовкою, яку вела Росія проти України ще з 90-х років минулого століття. Це помітно у книгах, у фільмах. Якщо десь з’являвся негативний персонаж, він обов’язково мав розмовляти українською мовою та мати українське прізвище. Приниження та презирство. При цьому зовсім забувалося, що в лавах Червоної армії воювали мільйони українців, командувачами танкових армій були генерали Лелюшенко, Рибалко, Кравченко. Забувають про командарма 38-ї армії Маршала Радянського Союзу Москаленка, про тричі Героя Радянського Союзу Івана Микитовича Кожедуба. Було зроблено все, аби показати, що Україна, якщо й не була на боці фашистської Німеччини, то все ж таки не сприяла перемозі над нацизмом. Той приплив російських добровольців та «відпускників», який ішов з РФ на український фронт, був зумовлений саме широкою пропагандою. Недарма працює Russia Tuday, недарма всі ці підтримки, підживлення проросійських рухів, недарма на це витрачаються мільярди доларів. Без інформаційної війни не було б війни справжньої.

— Як ви вважаєте, чи зробили ми все належне, щоб убезпечити Україну на інформаційному фронті зараз?

— Ні. І я це бачу, тому що з мого досвіду спілкування з людьми, які мешкають за кордоном, в більшості рейтингових ЗМІ Україна вже пішла з перших шпальт. Тепер там Сирія. У ЄС та США — свої проблеми. Є й інші гарячі точки, є чим займатися, є про що писати. Так, ми опинилися на деякий час у центрі уваги світового інформаційного простору, однак це в минулому. Тобто системності не вистачає.

Потрібно швидко й потужно розвивати свої «стволи» інформаційного фронту, також і українське іномовлення, підсилювати військові ЗМІ, інтернет-ресурси тощо.

Записав Руслан ТКАЧУК

Схожi записи: