«Казки для бліндажа» від Лірника

 Травень 7, 2017

5498_p_23_img_0001Посміятися, піднести настрій веселою музикою, казкою, анекдотом — це те, що часом допомагає вистояти нашим бійцям на війні

Олександр Лірник (справжнє ім’я — Олександр Власюк) — у минулому колишній інженер-будівельник, а нині — заслужений артист України, відомий український казкар, письменник і телеведучий, а також один з організаторів волонтерського агітпотяга на Схід «Труханівська Січ». Із перших днів війни його «Казки для бліндажа» дуже радо слухають українські воїни по всій лінії зіткнення в районі АТО

— Вам телефонують із передової, щоб ви розповіли казки. Це правда?

— Так. Казки — це душа нації. У них закодовано всю нашу історію, усю суть українського народу. Я маю їх дуже багато — і своїх, і народних, і анекдотів. Зазвичай, коли я їх розповідаю, то часто імпровізую й намагаюсь підключати глядачів. Люди в нас неймовірні, талановиті. Іноді, коли я викликаю їх на сцену, вони розповідають казки краще за мене. Коли вони стають учасниками дійства, то це завжди цікаво як для них, так і для мене. Так само й з бійцями: вони активно підключаються до жартів, розповідей, фантазують, і нам разом весело.

Мої друзі, які воювали в районі АТО, коли їм було важко й тривожно, частенько мені телефонували, іноді вмикали мій голос на гучномовець, і я в такий спосіб поліпшував їм настрій. Хлопці передають мій номер один одному, телефонують у будь-який час доби, і я залюбки спілкуюся з ними. Згодом мені почали телефонувати бійці з усієї лінії фронту. На задньому фоні у відповідь під час такої незвичної телефонної розмови з ними я часто чую звуки стрільби та вибухів. Тож я дуже задоволений, що людям треба те, що я роблю, особливо на фронті. Ви знаєте, для мене це велика честь — підтримувати їх там, на війні.

— Ваша ліра, від назви якої, до слова, і ваш псевдонім — Лірник, завжди з вами, навіть на війні?

— Так, це мій рідний інструмент, під який можна і казку розказати, і заспівати. Я сам навчився на ній грати. У той час я працював будівельником та одночасно писав казки, згодом став виступати й на телебаченні. Мій інструмент завжди зі мною.

Навіть коли ми вперше вирушили в район АТО й повезли допомогу, я взяв ліру із собою. Ми займалися ремонтом техніки, купували прилади, необхідні на війні, засоби захисту, зброю. І, певна річ, підтримували виступами наших хлопців. Я відчуваю себе винним перед хлопцями, що я не воюю. Я вже старий, пузатий, серце не те, але я роблю все, що можу.

Ми їздимо по всій лінії фронту. І там завжди нас чекають, нам раді. Хлопці пригощають стравами, приготованими власноруч. Пам’ятаю, як танкісти варили смачнючу юшку із сомів, яких самі наловили. Посміятися, піднести настрій воїнам веселою музикою, казкою, анекдотом — це те, що їм там потрібно. Я побачив, що, попри непрості умови, більшість із них має своїх «домашніх» улюбленців, яких переважно вони врятували з-під куль. Ті ж віддячують їм за порятунок любов’ю та вірністю, навіть попереджають про небезпеку. На шахті «Бутівка» найбільше мені запам’ятався півень, якого навіть вписали в штат. Він, як господар, гордо ходить під кулями й не боїться, у гільзах колупається, зерно шукає. Чим не приклад сміливого бійця?

— Ви також виступаєте перед місцевими. Як на Сході сприймають вашу творчість?

— Якось мені випало розповідати свої казки учням однієї з авдіївських шкіл. Мене тоді надзвичайно вразило те, що під час нашої зустрічі за вікном лунали вибухи, але ніхто з дітей навіть не звертав на них уваги: вони давно навчилися розрізняти звуки гранатометів та іншої зброї.

А був випадок, коли я загубився в Краматорську, відстав від своєї групи. Іду собі вулицею, аж раптом мені назустріч два місцевих молодика в спортивних костюмах, а я у вишиванці… Хлопці підійшли до мене впритул і раптом почали дякувати мені за казки. Я був здивований і дуже зрадів. Ми подружилися. Вони зібрали місцеву молодь, і дві години поспіль я їм казки розказував і навіть навчав їх українських пісень. Я бачив, що їм це дуже подобається.

— Це було саме в той час, коли ви їздили волонтерським агітпотягом «Труханівська Січ» на Схід?

— Так. Зазвичай ми їздили своїми автомобілями в район АТО. Але саме в той час стартувала ця акція. Укрзалізниця надала нам тоді дев’ять вагонів. Ми покликали артистів — гурти «Вертеп», «Вій», «От вінта», «Тарута», «Мандри» та багато інших. Зібрали чималу допомогу й вирушили на Схід. Я хотів ознайомити місцевих із сучасною українською музикою. Крім того, з нами в подорож вирушили волонтери, які охоче проводили майстер-класи з медичної допомоги, розмінування, безпеки життєдіяльності. Цей потяг досі функціонує, він став символом української єдності й братерства.

— Що побажаєте нашим бійцям наостанку?

— Я на передовій завжди кажу хлопцям слова, якими спартанці проводжали своїх солдатів на війну: «Повертайтеся з перемогою — зі щитом або на щиті!» Спарту ніколи не завойовували вороги, хоча вона й не мала оборонної стіни. Тож я вірю, що й в нас усе буде добре. Усе буде Україна!

Розмову вела Ольга МОСЬОНДЗ

Схожi записи: