Друга світова війна: український рахунок

 Травень 6, 2017

5498_p_12_img_0001Сімдесят два роки тому, у травні 1945-го, над рейхстагом було піднято прапор Перемоги

Щовесни в Росії епідеміологічний поріг долає хвороба, яку дотепники назвали влучним слівцем «побєдобєсіє»: напередодні чергового Дня перемоги там обов’язково починаються балачки про «найбільші жертви великого російського народу, яких він зазнав у тій війні». Опісля там відразу переходять до «вирішальної ролі росіян у перемозі над ворогом». А от про втрати інших народів, коли й згадують, то так, мимохідь, мовляв,  їх «не можна навіть порівняти з нашими, російськими». А деяких «експертів» та «істориків» — учасників різних ток-шоу на російському ТБ — останнім часом узагалі охопила параноя: українців вони називають «суцільними зрадниками, які продалися фашизму». Словом, навіть пропаганда Геббельса порівняно з путінською тьмяніє!

Однак погляньмо на неспростовні конкретні факти, які стосуються подій Другої світової  й участі в ній України та які мають документальні підтвердження, узяті також і з радянсько-партійних архівів

За роки окупації Україна втратила близько 4 млн цивільних громадян. Про спалене білоруське село Хатинь знають мільйони людей у всьому світі. А чи відомо вам, що така ж доля спіткала 321 українське село та що заживо згоріли майже 50 тис. жителів?

До речі, гітлерівці перейняли досвід більшовиків стосовно знищення людей голодом: тільки до середини жовтня 1941 року вони вивезли з України 2 млн тонн зерна. А ще знищили 720 міст і містечок, 28 тис. сіл, десятки тисяч промислових підприємств, 18 тис. лікувальних закладів, 33 тис. навчальних закладів. Тільки впродовж 1943 року на невільницькі роботи вони вивезли понад 1 млн українців, а 1944-го — ще майже 600 тис.

Сьогодні весь світ знає про трагедію десятків тисяч киян — євреїв, українців, ромів, представників інших національностей, яких розстріляли кати в Бабиному Яру. Але свій Бабин Яр був у багатьох містах і селах: у Дробицькому Яру в Харкові знайшли вічний спочинок понад 60 тис. людей, у Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. Абсолютну більшість з-поміж них становили етнічні українці.

За словами доктора історичних наук, професора Івана Шаповала, загальні людські втрати України під час війни, враховуючи загиблих на полі бою, померлих, жертв концтаборів, депортованих, евакуйованих становлять майже 14 млн осіб. За офіційними даними, оприлюдненими за часів існування СРСР, населення України з 1 січня 1941 року до 1 січня 1945-го зменшилося із 40,9 млн до 27 млн. Але про цей факт у сьогоднішній Росії воліють не згадувати.

З перших днів війни понад два мільйони жителів України вступили в загони народного ополчення та винищувальні батальйони, які боролися з ворожими диверсантами. Лише впродовж 1943–1945 років чисельність вихідців з України на чотирьох Українських фронтах становила 60–80% від їхнього особового складу.

У 1941–1944 роках на українській землі були зосереджені головні сили вермахту — майже 77% від загальної кількості дивізій. Переважна більшість із них були розгромлені саме на території України. З січня 1943 по жовтень 1944 року на території України радянськими військами проведено 15 наступальних операцій, із них 11 стратегічних. Це, зокрема, Воронезько-Харківська, Донбаська, Чернігівсько-Полтавська, Корсунь-Шевченківська, Львівсько-Сандомирська операції. У період з осені 1943-го до осені 1944 року на території України було зосереджено половину діючої Червоної армії.

Україна дала армії і флоту понад сім мільйонів воїнів. Половина загинула на фронтах, а кожен другий із тих, хто залишився живим, повернувся інвалідом. За питомою вагою у Збройних силах СРСР за кількістю удостоєних звання Героя Радянського Союзу й інших бойових нагород українцям і вихідцям з України належить друге місце. Вони ж очолювали більшість із 15 фронтів, були широко представлені серед інших полководців і воєначальників.

Слід сказати, що саме в Україні був розвіяний міф про «непереможну і легендарну Червону армію», яка, за твердженнями «кремлівського вождя», мала воювати «на чужій землі і малою кров’ю»: вона зазнавала численних поразок із шаленими втратами. Але не з вини бійців і командирів, а через нікчемних стратегів — Сталіна та його маршалів.

Та, незважаючи на всю їхню військову убогість, просування вермахту на схід було призупинено. Насамперед завдяки мужності, витривалості пересічних вояків, які, жертвуючи власними життями, намагалися зупинити ворога.

Про наступальні операції, форсування Дніпра та інших водних артерій України, у яких брали участь сотні тисяч українців, багато написано в маршальських мемуарах. А от правди в них обмаль: не могли полководці, а може, і не хотіли все розповісти прийдешнім поколінням про ті страшні часи. Якби вони повідали правду, то їхні діти й онуки здригнулись би, дізнавшись, що життя простих солдатів не коштувало й ламаної копійки. Особливо тих, кого мобілізували з визволених українських міст і сіл. А мобілізовували, за свідченням сучасників, «усіх, хто вмів стояти на ногах». Серед новоспечених бійців було багато й тих, кому не виповнилося 17 років, але на цю обставину польові військкомати особливо не зважали. Сяк-так обмундирувавши новоспечених солдатів, їх одразу кидали в бій.

— Для вищого командування ми були статистичними одиницями, бо як інакше можна було розуміти те, що нас кидали на ворога, який переважав нас у живій силі й техніці в п’ять-сім разів? Ми ж ішли на нього практично з голими руками, — згадував після війни Олександр Маркаш, якому пощастило вижити. — У мене й досі перед очима десятки 17–18-річних переляканих хлопченят».

Незважаючи на величезні втрати серед бійців і командирів Червоної армії та мирного населення, у травні 1945-го нацизм було переможено. І хоч би що сьогодні казали кремлівські ідеологи про «вирішальну роль російського народу в перемозі над фашизмом», ми маємо пишатися подвигом наших батьків і дідів. Це вони, жертвуючи своїм життям, воювали пліч-о-пліч із солдатами інших національностей. Наші діди й прадіди навіть гадки не мали, що сини та онуки їхніх російських побратимів, з якими вони ділили останню цигарку, набої та гранати, через десятиліття приватизовуватимуть їхній внесок у розгром нацизму. А ще прийдуть на українську землю, несучи розруху, смерть, сіючи ворожнечу поміж людей, чиї діди й батьки покінчили з фашизмом.

Сергій ЗЯТЬЄВ, Олексій ТРИГУБ

 

Під знаменами інших країн

Під час Другої світової війни етнічні українці воювали не лише в Червоній армії, а й у збройних силах інших країн антигітлерівської коаліції

Влітку 1943 року була сформована 1-а окрема Чехословацька бригада під командуванням полковника Людвига Свободи. З 15 тисяч вояків, які увійшли до її складу, 11 тисяч були закарпатськими українцями, які наприкінці 1930-х втекли до СРСР, рятуючись від угорської окупації.

В Канаді, як відомо, нараховується найчисельніша українська діаспора. І коли в роки Другої світової ця країна приєдналася до антигітлерівської коаліції, близько 50 тисяч українців поповнили її лави.

Майже 40 тисяч американців українського походження воювали в тихоокеанському регіоні, в Азії, Північній Африці, Європі, брали участь в поставках до СРСР по ленд-лізу зброї і військового майна. У переможному 1945-му вони зустрілися зі своїми земляками, які перебували в рядах радянської армії, на берегах Ельби.

У 1940 році Німеччина напала на Францію, де на той час проживало багато українців. Тисячі з них зголосилися воювати за французьку землю. З них п’ять тисяч увійшли до «Іноземного Легіону» і брали активну участь в боях. Статус окремих підрозділів французького руху Опору отримали три українські формування: курені ім. І. Богуна та ім. Т. Шевченка, а також підрозділ поручика Круковського.

Щоб краще уявити участь українців у Другій світовій війні, їхню звитягу і жертовність, досить прочитати слова письменника і публіциста Мирослава Небелюка:

«В гігантському змагу останньої війни українці взяли масову участь. Перейдіть лише цвинтарі полеглих у Нормандії, огляньте лише жертви великого союзного десанту на побережжях Франції, і на вояцьких хрестах знайдете стільки українських прізвищ!.. Українська кров лилася під англійським, американським та яким хочете іншим прапором за сильні ідеали».

 

Про невідомі факти відомих подій:

У своїх споминах ветерани війни — Герої Радянського Союзу — згадують деталі, які не друкували офіційні видання, бо вони суперечили радянській ідеології

Нині, коли на Сході України триває війна, на слуху в наших громадян такі її супутники, як хвилі мобілізації, героїчні подвиги захисників України, побут і життя бійців на передовій. Гадаю, що деякі маловідомі факти із життя на фронті представників старшого покоління будуть цікавими поколінню сучасних захисників Вітчизни. А взято їх зі спогадів ветеранів Другої світової війни — представників України, які надруковано в тритомнику літопису війни «Герой Радянського Союзу. Бесіди», який підготували до друку його автори Олександр Філь та Сергій Лекарь із нагоди 80-річчя з дня запровадження цього героїчного звання.

Про хвилі мобілізації

Кожна війна розпочинається з мобілізації. От і для українця гвардії старшого сержанта, командира обслуги станкового кулемета Героя Радянського Союзу Олександра Линчука бойовий шлях розпочався з призову. На запитання, як це відбулося, Олександр Титович відповів: «Як? Прийшли та й забрали. Ні тобі якогось папірця, ні іншого документа. Та й погнали нашу колону, завантажили в ешелон — і на Захід. Після закінчення кулеметних курсів отримав погони сержанта, і відправили мене у 221-й гвардійський стрілецький полк 77-ї дивізії, яка брала участь у визволенні Лівобережної України, отримала почесне найменування Чернігівська…»

Подібним чином призивали в діючу армію й інших бійців. А якщо говорити конкретно, то потрібно звернутися до офіційної статистики, яку наведено в одній із книжок споминів ветеранів війни. Так от, уже 22 червня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ про мобілізацію військовозобов’язаних, народжених із 1905-го по 1918 рік. Першим днем мобілізації вважали 23 червня 1941 року. Під час другої хвилі, яку здійснив Державний комітет оборони СРСР, із 10 серпня мобілізували громадян 1890–1904 років народження, а також молодь 1922–1923 років. Уже ці дві хвилі мобілізації дали змогу до кінця 1941 року поповнити Червону Армію 14 мільйонами бійців. Тільки одиниці з кожної сотні мобілізованих дожили до Перемоги. Варто до цього додати, що чергові хвилі мобілізації відбувалися протягом усієї війни.

 

Про ленд-лізівські танки

Станом на грудень 1941 року, коли гітлерівці вже через цейсівські біноклі розглядали вежі московського Кремля, Червона армія мала лише 1731 танк вітчизняного виробництва. А 1214 були легкими. Тому радянські танкісти покладали великі надії на постачання техніки з країн союзників. Полтавець старший сержант Іван Литвиненко, якого удостоєно звання Героя Радянського Союзу в жовтні 1943 року за форсування Дніпра, першим «осідлав» англійську бойову машину. Ось як він оцінював наймасовіший англійський танк Mk.ІІІ «Валентайн», названий так на честь святого Валентина: «Це була дуже надійна бойова машина. Низька, малогабаритна, вона мала високу прохідність і великий боєкомплект.» На запитання, чому в радянській пресі не повідомляли про танки союзників, ветеран пояснив: «На той час не заведено було про це вести мову. Але навіть ми, солдати, розуміли, що без заморської допомоги дуже важко було б воювати». Ветеран розповів про «сюрприз», який знаходили наші танкісти під час розконсервації американських «Шерманів». Калібр їхніх гармат становив три дюйми. Якраз стільки, скільки мала пляшка віскі. От американці й закладали у ствол гармати такий собі подарунок для радянських танкістів, які належним чином оцінювали «привіт» з-за океану.

 

Про премії за знищену техніку

Герой-танкіст старший сержант Іван Литвиненко відповів на запитання, чи отримували фронтовики премії за знищену ворожу техніку. «Ні, така практика в нас, танкістів, не існувала. А от за бойові нагороди особовий склад отримував щомісячну доплату. Наприклад, за Зірку Героя платили 25 карбованців, за орден Червоної Зірки мені виплачували 15. А найбільше мені нараховували за почесний знак «Відмінний танкіст» — 70 карбованців. До речі, я першим у своїй бригаді отримав таку нагороду. Звісно, що ці гроші на руки нам не видавали: перераховували на ощадну книжку. Коли я 1944 року побував у відпустці в Києві, то мав на ній аж 1760 карбованців. Чи багато це? На той час літр горілки коштував 12 карбованців, а пиріжок на Хрещатику можна було купити за 20 копійок».

 

Про фронтові сто грамів

Киянина Володимира Полупанова призвали в армію після визволення столиці від гітлерівців восени 1943 року. Він став командиром саперного відділення. Нагородили його двома орденами Слави. Першим — за розмінування важливого мосту, другим — за знищення групи танків. Звання Героя Радянського Союзу присвоїли йому у квітні 1945 року. Він розповів про деякі подробиці щодо забезпечення бійців. «Коли мене мобілізували, то навіть гімнастерки в старшини не знайшлося. Пізніше видали зняту з убитого бійця зі слідами від куль на ній. На фронті я пробував носити і чоботи, і черевики з обмотками, останні, до речі, більше подобалися. На запитання, як годували бійців у кінці війні, Володимир Костянтинович навів такий приклад: «Стояли ми в обороні на річці Німан. Німці з протилежного берега кричать нам через рупор: «Переходьте до нас. У нас пайка хліба — 600 грамів». А наші їм у відповідь: «Та якого біса переходити до вас. У нас 800 грамів видають, і тих не вистачає!» А щодо так званих ста грамів на день 40-градусної горілки, то таку норму встановили постановою Держкомітету оборони від 22 серпня 1941 року, й видавали її бійцям і командирам, які перебували на першій лінії діючої армії. Але новою постановою від 15 травня 1942 року таку норму залишили тільки тим військовослужбовцям, які вели наступальні бої. Усім іншим видавали по сто грамів лише з нагоди революційних і державних свят, до дня формування частини.

 

Про паради Перемоги

Далеко не всім пощастило дійти дорогами війни до Берліна і взяти участь у параді Перемоги 24 червня 1945 року. Та, гадаю, навіть їм було невідомо, що, крім московського, були ще три паради на честь перемоги над фашистською Німеччиною. Наприклад, 4 травня 1945 року він відбувся в столиці Третього рейху біля Брандербурзьких воріт. Приймав його військовий комендант Берліна Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Микола Берзарін. Згодом відбувся парад з участю союзницьких військ, де кожну з країн-переможниць представляв зведений полк із 1000 осіб. Окрім того, вулицями Берліна пройшла бронетехніка. Бойову міць Червоної армії представляли 52 танки ІС-2. Ну й, нарешті, 16 вересня 1945 року в Харбіні провели парад на честь перемоги над  Японією.

 

Про прийом у Кремлі

У своїх споминах герої-фронтовики навели маловідомі факти з власного відзначення перемоги над гітлерівцями. Наприклад, цікаві деталі щодо прийому у Великому Кремлівському палаці учасників параду Перемоги навів двічі Герой Радянського Союзу Віталій Попов: «Ми прийшли на банкет разом із гвардії майором Миколою Кочмаревим. Він штурмовик, а на параді Перемоги крокував направляючим першої шереги. Коли ми збиралися на прийом, вирішили, що не будемо пити, а просто подивимося на людей. Прийшли, дивимося, а на столах закуска — яка хочеш! Рядки Маяковського пригадали «Ешь ананасы, рябчиков жуй…». Запитали в офіціантів: «А рябчики у вас є?» Один із них відповів: «Так, є!» Принесли на таці цих птахів, а до них — шампанське. До вина ми навіть не доторкнулися, а рябчиків покуштували. Незручно якось було, людей потурбували ж…»

 

Про пісню

На війні, за спогадами фронтовиків, пісня зігрівала душу, уселяла надію на перемогу, повернення додому до рідних і коханих. Як розповів колишній командир відділення стрілецького полку Герой Радянського Союзу Микола Невпряга, однією з найпопулярніших пісень на фронті була композиція «В землянке». Слова її написав фронтовий кореспондент Олексій Сурков 27 листопада 1941 року, а музику —Костянтин Листов. Але рядки «до тебя мне дойти нелегко, а до смерти четыре шага» не сподобалися високому начальству, яке вважало їх надто «занепадницькими». Замість них артисти агітбригад співали: «Мне дойти до тебе нелегко — замела все дороги пурга». Поет отримав від фронтовиків листа з проханням: «Напишіть для цих людей, що це для них до смерті чотири тисячі англійських миль, а нам залиште так, як є, адже ми краще знаємо, скільки кроків до смерті». Сурков переконав начальство в тому, що бійці мають рацію, й зберіг пісню такою, якою її співають і дотепер.

 

Схожi записи: