Ангел-охоронець українських музеїв і замків

 Квітень 23, 2017

5496_p_20_img_000116 квітня виповнився б 91 рік із дня народження невтомного музейника академіка Української академії мистецтв Героя України Бориса Возницького. Його мистецько-дослідницька й організаторська діяльність увінчалась низкою безцінних для вітчизняної історіографії здобутків

Незважаючи на досить поважний вік, Борис Возницький завжди дотримувався активного способу життя, багато часу проводив у замках, музеях, старовинних палацах, подорожував Україною та поповнював свою унікальну колекцію. До останнього дня свого життя він перебував у постійному пошуку нових ідей, експонатів і знань.

У полон мистецького світу Борис Возницький потрапив, щойно пішов у школу. Навпроти неї, у Дубні (нині Рівненська область), височів замок, під яким, за гоголівською легендою, загубив свою люльку Тарас Бульба. Розшукуючи навколо підземні замкові ходи, хлопець і став дослідником. Після закінчення художньої школи у Львові вступив у Ленінградську академію мистецтв.

«Коли я навчався в Ленінграді, то мене трохи чорти брали: їдеш — палаци, Петродворець, Павловськ, а в нас в Україні нічого немає, — згадував Борис Григорович. — Я вчився на мистецтвознавчому, то в нас тільки 1963 року почали читати курс «Мистецтво народів СРСР». А так — тільки Росія та Європа. Мені це було образливо. І я, коли вже все закінчив, вирішив, що буду піднімати українське мистецтво».

В одному з інтерв’ю Возницький признався, що найактивнішими та найрезультативнішими в його житті були 1960-ті, 70-ті, частина 80-х років. За цей період Борис Григорович разом з однодумцями й колегами за неповними підрахунками врятували близько 36 000 творів мистецтва, серед яких гобелени, меблі, картини, вівтарі, мармурові й дерев’яні скульптури, предмети ужиткового мистецтва, які оцінено тепер приблизно в сімнадцять мільярдів євро. Але видатний історик завжди вважав, що річ не в оцінюванні, а в збереженні скарбу, який має належати народові.

5496_p_20_img_0002Саме Борис Возницький вдихнув друге життя в Олеський замок на Львівщині, який наприкінці 60-х років минулого століття, здавалося, доживав свої останні дні. Борисові Григоровичу, який на той час уже очолював Львівську картинну галерею, запропонували взяти під своє крило й Олеський замок.

«Десь на початку сімдесятих у галереї була тематична виставка, під час якої скульптор Валентин Борисенко представив триптих у дереві, що складався з композицій «Орач», «Перша кінна» та ще щось, пов’язане з робітничим класом, — згадував Возницький. — Керівникові області Віктору Добрику сподобалась «Перша кінна». Дав завдання шукати місце й поставити пам’ятний знак». І цим місцем стала околиця Олеського замку.

Автор цих рядків був безпосереднім свідком та учасником відкриття 21 грудня 1975 року пам’ятного знака «Перша кінна», якому нині місцеві жителі влаштували «народну декомунізацію» й розібрали на брухт. А тоді, морозного недільного дня, нас, курсантів доставили на величезний пагорб, з якого виривались два мідних кіннотники. З гори нам було дуже добре видно Олеський замок, до якого, після відкриття знака «Перша кінна», вирушили керівники Львова, області та генерали ПрикВО. Того самого дня відбулось офіційне відкриття реставрованого замку, який став першим серед інших у майбутньому туристичному маршруті «Золота підкова», який створив Борис Возницький.

«Без спорудження знака «Перша кінна» не відбулося б прискореної реставрації замку, — розповідав Борис Григорович. — Я мав авторитет в обласного керівництва і що хотів, те й робив. Розумів лише одне: не питати. Бо якщо спитаєш, то ніхто тобі нічого не дозволить. Я запитаю дозволу їхати по ікони, то що чиновники мені скажуть, що можна? Таки їду собі. Можна замок робити? Теж скажуть: «Навіщо той замок робити?» А я собі роблю замок».

В останні роки свого життя Борис Григорович доклав чимало зусиль, аби замки не продавали, а поступово їх відроджували. Крім Олеського, Возницький опікувався Свірзьким, Золочівським та Підгорецьким замками. На жаль, раптова смерть академіка вповільнила роботи з реставрації замку в Підгірцях.

Борис Григорович долучився й до відродження палацу останнього гетьмана України Кирила Розумовського в Батурині.

«Так вийшло, що я просто поїхав туди випадково й побачив палац, який простояв там майже двісті років у руїнах, — ділився спогадами Возницький. — Згодом його зробили на рівні Петродворця, першокласно, а виставити нема що. Мене вже совість замучила, і я зробив експозицію для нього — повністю там всі зали оформив».

До того ж оформлення відбувалося не спонтанно. Перш ніж наповнювати палац певними речами, Борис Григорович досконально вивчив біографію Розумовського, переглянув чимало історичної літератури. В одній із монографій він прочитав, що Кирило Григорович, аби показати, що він із села, у парадних залах тримав речі народного мистецтва, наприклад кобеняк і сопілку. На Чернігівщині він довідався, що кобеняком називали шубу з капюшоном, якою чабани рятувалися в негоду від дощу та вітру. І знайшов таки Возницький такого кобеняка в Чернігові.

У свої 86 років він поспішав творити добро. У його планах було ще дуже багато проектів, які на перший погляд видаються зовсім неймовірними. Ішлося про те, щоб знайти місце поховання гетьмана Івана Виговського, щоб увічнити місце народження княгині Ольги на Львівщині, про що він часто розповідав. На жаль, на шляху його мрій і бажань стала автокатастрофа внаслідок серцевого нападу. 23 травня 2012 року Бориса Григоровича не стало.

 

Возницький відкрив українцям Пінзеля

5496_p_20_img_0003Стараннями Бориса Возницького українцям було повернуто із забуття ім’я й творчість талановитого скульптора Галичини ХVІІІ століття Івана Пінзеля, який створив монументальні статуї для оздоблення собору Святого Юра та Домініканського костелу у Львові.

«Я зібрав лише третину робіт Пінзеля, — пригадував Борис Григорович. — Дві третини пішло на дрова. Був випадок, що приїжджаю й бачу, як студенти ріжуть на дрова фігуру Пінзеля. Я витягнув пилку з тієї фігури й забрав її. І потім вона вже в нас стояла в експозиції: одбиті руки, лиця немає…»

1978 року з ініціативи Возницького в Храмі сестер-кларисок було відкрито виставковий зал Галереї мистецтв, згодом там розмістилися твори Пінзеля й було створено музей, присвячений його творчості.

— Якби не Возницький, то про Пінзеля можна було б читати в історичних дослідженнях тих чи інших науковців початку ХХ століття, — стверджує голова Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрій Салюк. — Але ми б тоді тільки бачили його твори на фотографіях, на картинках, а не в експозиціях у музеях.

2013 року колекція робіт Пінзеля побувала в Луврі. Це була перша українська виставка скульптур у знаменитому музеї Франції. А восени минулого року з роботами галицького скульптора ознайомилися жителі Відня.

Підготував Олександр ТЕРЕВЕРКО

Схожi записи: