«Наслідком Голодомору стало зросійщення Донбасу, яке вибухнуло міною «русской весны»

 Квітень 20, 2017

5496_p_12_img_0001Правдиву історію своєї країни треба знати, аби судити тоталітаризм та плекати демократію

У Великій вітальні «Народної армії» — Валерій Удовиченко, автор книги «Геноцид в Україні 1932–1933 рр. за матеріалами кримінальної справи № 475», співробітник Служби безпеки України, заслужений юрист України. Розмовляємо про наслідки Голодомору-геноциду, які стали у нагоді РФ при розпалюванні гібридної війни проти України

— Валерію Миколайовичу, три роки тому із заздалегідь зрежисованих народних заворушень, криків «Росія!», виборів проросійського губернатора в Донецьку та зрештою захоплення ОДА на Сході України розгорілося полум’я війни. Вочевидь, що коріння цих подій було значно глибшим…

— На нашій території відбувалася багатовічна боротьба української нації за своє існування, за свою землю. Боротьба йшла між могутніми державами. Україна знаходилася між ними, і найбільший тиск зчинився з боку Російської імперії. Саме в ті часи й було започатковано м’яку, а згодом і жорстку русифікацію українців. Таку ж державну політику продовжила й радянська влада. Це призвело до певних негативних наслідків, які й сталися 2014 року. Звичайно, під прапорами Російської Федерації та за її організаційної та військової підтримки.

— Тобто вибухнула історична міна. Хто та коли її заклав?

— Аби осмислити це явище, слід повернутися до 1917 року, коли відбувся жовтневий переворот. Владу захопила більшовицька партія під керівництвом Леніна. І більшовицька Росія з початком Української революції після проголошення Української Народної Республіки фактично відразу вдалася до агресії. Відбулося три військових походи та завоювання України. Повалення УНР. 1919 року на противагу Києву, який був столицею УНР, столицею УСРР було проголошено Харків, куди з Росії переїхав новостворений радянський уряд. Як філіал російської комуністичної партії більшовиків створено компартію України на правах обласної організації. Саме вона й стала тим осередком, який слухняно виконував циркуляри Москви.

Аналогічну ситуацію ми бачили 2014 року — створення незаконних збройних формувань за підтримки Російської Федерації, агресивні дії проти суверенітету України…

Після окупації України 1920 року на її території розмістили мільйонну російську армію, яка підтримувала новий комуністичний режим. Але він був надто слабкий. Зважаючи на потужність українського визвольного руху і розуміючи неможливість тривалого підкорення України лише силою зброї, Ленін у грудні 1920 року підписав з підконтрольним радянським урядом України союзний договір, який визнавав незалежність УСРР. Водночас було зроблено певні тактичні поступки, переважно в національно-культурній сфері. Аби прихилити на свій бік населення, більшовики закорінювали свою владу через підтримку української культури. Почала втілюватися політика українізації, яка не лише стосувалася запровадження української мови, а й охоплювала інші ключові сфери суспільного життя. Ми пам’ятаємо Скрипника, Шумського та інших, за активною участю яких відбувався культурний ренесанс європейського зразка і формувалися відмінні від російських культурні традиції, орієнтовані на психологічну Європу під гаслом «Геть від Москви», створювалася національна система освіти, формувалась економічна концепція, згідно з якою Україна мала стати автономним економічним організмом. Їхніми зусиллями державні установи переводилися на українську мову, запрацювали українські школи, видавалися нові друковані ЗМІ. Саме на цій хвилі відбулося зростання економіки. Зміцнювався авторитет і вплив національної церкви. Українізація об’єктивно була продовженням хвилі національного піднесення, викликаного Українською революцією, проголошенням УНР і національно-визвольними змаганнями. Національне відродження України породило несприйняття і стурбованість кремлівського керівництва, яке було змушене піти на поступки, але не послабило свого фактичного контролю над Україною і готувалося до реваншу. Послаблення тривали недовго. Сталін повністю реалізовував антилюдську політику Леніна і, зокрема, розпочав насильницьку колективізацію, яка загрожувала повним зубожінням селянства. Колективізація обернулася катастрофою, що яскраво видно на прикладі України. Почалися бунти, масові заворушення проти радянської влади й політики Москви. У листуванні з Кагановичем керманич більшовицької Росії пише про цю загрозу коротко і лаконічно: «Ми можемо втратити Україну». Це було реально, адже у 1930-х в Україні відбулося понад 4000 селянських повстань. У відповідь Москва вжила всіх репресивних заходів, аби подолати опір. Зокрема застосувала і спеціальну операцію, таку політичну технологію, яка призвела до Голодомору в Україні, під час якого голодом було вбито кілька мільйонів безневинних людей, що зламало психічний стан населення. Водночас українізацію було припинено, швидкими темпами здійснювалася русифікація. Під гаслом боротьби з українськими буржуазними націоналістами репресували українську інтелігенцію, відбулася чистка серед українських комуністів. На Схід України, де було чимало спорожнілих під час Голодомору осель, завезли людей з Росії та Білорусії. Але цими переселенцями не були українці. Так відбулося заміщення українського населення, асиміляція та подальше зросійщення Донбасу, а також інших регіонів.

— Чи є офіційні дані стосовно того, скільки росіян тоді прибуло в Україну?

— На Донеччину — кілька сотень тисяч. Особливо посилився вплив російськомовних у містах. Цьому сприяла розбудова міст із розвитком промисловості, що потребувало великої кількості працівників. У порівнянні з іншими регіонами Донбас і по сьогодні перебуває на першому місці за кількістю російського населення.

— Недивно, що мешканці Сходу України так швидко повірили російській пропаганді щодо проекту «Новоросія». Хто найбільш палко підтримав «русский мир»?

— Активними поплічниками РФ стали Комуністична партія України та Партія регіонів. Саме їхні осередки організовували незаконні референдуми у АР Крим і та «ЛНР-ДНР». Багато з них пішли до терористичних угруповань, керованих та фінансованих з Росії, протидіяли військовослужбовцям ЗСУ на Сході країни, коли розпочалося АТО. Ці факти зафіксовані в численних кримінальних провадженнях. Яскравий приклад: секретар Лисичанської міської ради, депутат міськради від КПУ Винник 2014-го підтримала створення «ЛНР» та звернулася з відкритим листом до Путіна з проханням ввести в Україну російські війська.

Вплив РФ був сильним, адже люди під натиском багаторічної російської пропаганди ідентифікували себе не тільки національно, культурно, але й ідеологічно. В ОРДЛО й по сьогодні залишаються ті ж компартійні атрибути та ідеологія, на яких знову виховується молоде покоління. РФ робить ставку на повзучу гібридну агресію, спрямовану на зміну влади в Україні. Її пропаганда тільки посилюється й набуває нових карикатурних форм.

— 2009 року ви очолювали слідчо-оперативну групу Головного слідчого управління СБУ з розслідування кримінальної справи за фактом вчинення в 1932–1933 роках в Україні геноциду і довели її до суду. Яким було його рішення?

13_p_tab_1

13_p_tab_2— Апеляційний суд Києва у ході розгляду кримінальної справи перевірив та підтвердив як встановлений факт висновки органу досудового слідства, що у період 1932–1933 років проти українців був вчинений злочин геноциду. Судом названі головні його організатори — Сталін, Молотов, Хатаєвич, Каганович, Косіор, Постишев та Чубар. На запитання, чому ці люди вдалися до масового вбивства, суд також відповів: з метою придушення національно-визвольного руху та протидії побудові незалежної української держави. Отже, вперше в історії України з ухваленням постанови відбулася правова фіксація та кваліфікація Голодомору як злочину геноциду, компетентним національним судовим органом у правовому документі. Наша держава виконала свої зобов’язання відповідно до норм міжнародного права, Конвенції ООН 1948 року та статті 9 Конституції України.

— Суд відбувся 2010 року. Чому його рішення не стало загальновідомим? Чому його не містять шкільні підручники з історії?

— Тому що чинилася протидія. Суд відбувся напередодні президентських виборів 2010 року, коли до влади в Україні прийшов Янукович. Він у Страсбурзі публічно заперечив Голодомор як геноцид окремого народу і заявив: «Це була загальна трагедія народів, що колись входили до складу СРСР». Така його риторика співпадала з політикою керманичів Кремля, які заперечують злочин геноциду. І це попри те, що ми під час розслідування Голодомору виявили всі його чинники. Встановили факти організації злочину керівництвом з Москви та їхніми поплічниками в Україні, що були підтверджені документальними доказами, свідченнями людей, що пережили Голодомор, а також довели намір штучно організувати та використати голод як зброю масового біологічного винищення частини української національної групи. І все це поєднувалося з вилученням всіх продуктів харчування, збіжжя, масовими репресіями і розстрілами, залученням озброєних підрозділів Червоної армії, прикордонників, НКВС до блокування кордонів України та найбільш неслухняних територій. Встановлено, скільки людей загинуло й чиї директиви виконувалися…

Тодішня влада, підігруючи РФ, намагалася виправдовувати дії сталінського режиму тим, що, мовляв, злочин був спрямований на селянство, а не на українство. Отже, це не був геноцид. Однак факти свідчать: у 1932–1933 роках 78% населення України — селяни, 81% з яких — українці. Сталін сам зазначав: «Вирішення національного питання в Україні — це вирішення селянського питання». Як титульна нація тільки українці мали змогу здійснити державотворчу місію, і цього боялися найбільше. ОДПУ, НКВС доповідали, що готується повстання. І вони відбулися за участю понад 1,2 млн українців. Загалом на контрольованій більшовиками території до акцій спротиву вдалися 2 млн людей. Зрозуміло, чому найсильніший удар голодом і репресіями було завдано по території компактного проживання етнічних українців. Так, гинули й невинні представники національних меншин, однак в абсолютній більшості — саме українці.

Попри те, Янукович вперто гнув свою лінію. Головою Інституту національної пам’яті став комуніст Солдатенко. І на догоду Кремлю було слухняно підтримано позицію РФ, яка заперечувала злочин Сталіна. За наказом тодішнього міністра освіти Табачника було видано нові підручники з історії України, де вже не згадувалися ані доведені факти, ані суд.

Водночас не говорити про правову оцінку Голодомору ми не можемо, адже це те саме, що не брати до уваги Нюрнберзький процес, що став юридичним фундаментом для засудження нацизму. Зазначу, що тривалий час за програмою ЗНО учні мали оцінювати Голодомор як трагічне явище, однак про правові аспекти не йшлося. Утім найближчим часом Міносвіти обіцяє змінити цю ситуацію.

— Першим, хто розповів світу правду про Голодомор, був англійський журналіст Гаррі Джонсон. Згодом українська трагедія була визнана класичним радянським геноцидом. Це ще 1953 року зробив автор цього терміна Рафаель Лемкін у Нью-Йорку. СРСР вперто заперечував факт Голодомору. Тепер це робить Російська Федерація…

— За часів Союзу все втаємничувалося, тож приховати правду було легше. Всі, хто насмілився щось видати, за вказівками Комуністичної партії підлягали репресіям. Нинішній російський режим так само намагався не допустити поширення інформації. Адже правда, що розкривається, підмиває коріння, через яке живиться його імперська політика, ослаблює позиції антиукраїнських сил, тобто п’ятої колони. Невипадково у травні 2014-го у Донецьку під час незаконних дій проти української влади публічно було спалено Національну книгу пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. І нині російський владний і політичний істеблішмент так само розглядає Україну як частину Росії, що нібито має з нею спільну долю і спільну історію, заперечуючи право країни на власну. У Росії немає усвідомлення суспільного каяття, відбувається сакралізація насильства. На наших очах з початком опору України агресії Російської Федерації інформаційна політика РФ трансформувалася в тотальну воєнну дезінформаційну агресію, якій нам всім необхідно протистояти.

— У 2014-му ви несли службу в зоні проведення АТО в Донецькій і Луганській областях та організовували виставки про Голодомор 1932–1933 років на звільнених територіях, зокрема у Бахмуті (тоді Артемівськ), Слов’янську, Сєверодонецьку, Покровську (Красноармійськ) та Краматорську. Демонстрували документи кримінальної справи. Як на це реагували місцеві мешканці?

— Люди цікавилися. Для багатьох експозиція стала відкриттям. Відвідувачі ставили чимало запитань. Головний висновок, якого я дійшов: нині мешканці Донбасу, котрі були піддані інформаційній агресії, починають прозрівати, вчаться відрізняти факти від фейків. Це дуже важливо, аби вкотре не потрапити у історичну вирву та не підірватися на історичній міні.

Записали Руслан ТКАЧУК, Олена КРУГЛЄНЯ

Схожi записи: