«На першому поверсі — триколор, автомати, а вище — діти у вишиванках»

 Квітень 15, 2017

5495_p_20_img_0001Попри вороже ставлення ватажків «ЛНР» до української культури місцеві мешканці шанують традиції пращурів

Коли почалася війна, мене часто запитували, що могло статися з людьми на Донбасі. Чому вони так сильно захотіли назад у СРСР, почали ненавидіти все українське, допомагати ворогу, вірити навіть нелогічним фейкам. Я відразу спиняла співрозмовника, що не всі. Ніколи не слід узагальнювати. Соціум — дуже страшна річ, ніхто не знає, скільки він має психологічних зрізів-коржів

Інформаційна пропаганда РФ — це також фронт. Так вербують людей, розпалюють ворожнечу та через невдоволення соціальним рівнем життя підбурюють йти проти України.

Я часто пишу, що на Донбасі війна йшла завжди. Ні, не проти загарбників з Росії, а за Україну.

Якщо ми подивимося на справжню, не переписану комуністами історію Луганської та Донецької областей, то всюди знайдемо Україну.

…На фото 1917–1934 років зображені дівчата у віночках та вишиванках.

А потім… Потім Луганщину, як і всю Україну, викосило Голодомором. Десь із 1937 року почалося завезення на Луганщину селян з Курської, Бєлгородської та Воронезької областей. Русифікація Донбасу відбувалася й після Другої світової війни — на відбудову шахт їхали казахи, молдавани, мешканці Поволжя, яке також постраждало під час знищення сталінським голодом. Дуже багато на будівництво шахт із РФ привозили в’язнів. А серед інженерного складу — політичні в’язні, здебільшого єврейського чи німецького походження.

Зникали українські школи. Зникали народна творчість, майстри, обряди. Так змінювався генотип, менталітет, знищувалася генетична пам’ять.

Українізація Донбасу почалася десь 1995 року — просто прийшли вказівки вести документацію українською. Не можеш — звільняйся. Чиновники, звісно ж, тихо обурювалися, але швидко засвоїли урок.

Батьки почали шукати українські класи, щоб у дитини було майбутнє. Бо хто ж візьме на роботу без знання мови. Почали множитись українські дитсадки, у школах побільшало українських класів. До 2013 року на п’ять українських класів був один російськомовний. Українська стала звичайною, необхідною.

З 2000-х на Донбасі почався розвиток й народної української майстерності. З’являлися студії писанкарства, лозоплетіння, гончарства, вишивки, ткацтва, ковальства. На майстер-класи та на заняття виникали черги. Дітей вели до студій народної майстерності з дитсадка. Відчувалося незвичайне прагнення українськості.

У моєму Свердловську працювала найкраща на Луганщині студія писанкарства, ансамбль народного українського танцю «Барвінок», гончарна майстерня, студія вишивки. Народні майстри повертали знання, на уроках вивчали пісні, обряди, заохочували дітей та дорослих до вивчення історії краю та України.

Коли 2014 року в місто разом із російськими козаками прийшла «русская весна», їхній штаб, який називався опорником-комендатурою, розмістили в Будинку культури. На першому поверсі — триколор, бойовики у камуфляжі, а вище — діти у вишиванках. Студія писанкарства, яку вела Тетяна Коновал, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, працювала до серпня 2014 року. У танцювальному залі репетирували гопак до «Наталки Полтавки», там лунали українські пісні.

Доля писанкарки Тетяни Коновал повторює долю рідного краю. Серце не витримало, що рідне місто топчуть чоботи окупанта — Тетяна та її донька стали переселенками. З чоловіком розлучилася, бо він підтримав позицію ворога. Але, втративши рідний дім, писанкарка впевнено малює світлі писанки з надією. Започаткувала студію писанкарства в Києві, ділиться своїм оптимізмом та талантом, вірою в перемогу. Посміхається, робить обереги та каже, що обов’язково повернеться в рідний Довжанськ. Ми ніколи себе й не відчували свердловчанами, бо ми — довжанці. Приїдемо та вичистимо нашу річечку Довжик, як вичистимо рідний край від загарбника, від чужої культури та безкультур’я.

Нині в місті Свердловськ, попри окупацію, відновлено народний ансамбль українського танцю «Барвінок» та студію писанкарства, яку ведуть учні пані Тетяни.

Бойовики та комендатура терористів-найманців не змогли перешкодити розвитку української народної творчості. Студію намагалися назвати російською — «студия писанкарства», але люди все одно читали слово «писанка» українською, бо російською це звучить абсурдно та смішно. Потім вирішили, що це буде «студия малеванок», але слова «малювати» теж у російській мові не виявилося. Та й запропонована «крашенка» вперто поєднується з Україною. Залишили, як було, — студія писанкарства. До речі, в місті залишилося чимало українських назв та вивісок. Зокрема, придбати продукти можна в магазинах «Врожай», «Зернятко», «Ковбаси», а поснідати — в кафе «Наталчина хата».

Донбас вперто проростає Україною. Дуже чекаю на Великдень у своєму окупованому Довжанську. Бо будуть рушнички, вишивки, писанки та привітання: «З Великоднем!»

«Вони хотіли нас поховати, але вони не знали, що ми насіння». Тому Донбас — це Україна. А Луганщина — світанок України. Пам’ятаймо про це, вперто йдучи до перемоги! А свердловські майстрині, чекаючи на звільнення, малюють обереги-писанки, виготовляють ляльки-мотанки, вишивають бісером ікони, рушники та роблять слобожанські глечики. І це також боротьба. Наша боротьба за Україну!

Олена СТЕПОВА

Схожi записи: