Захисники Лебединського

 Квітень 13, 2017

5495_p_09_img_0002У Приазов’ї, на ділянці оборони Павлопіль — Широкине, поняття «режим перемир’я» досить умовне. Збройні провокації з боку російських окупаційних військ фіксують тут щодня. І в цьому журналіст «НА» переконався, коли побував на позиціях українських морпіхів, які тримають оборону поблизу Лебединського.

— До свисту куль ми давно звикли. Обстрілами зі стрілецької зброї нас турбують постійно, добре, що останні кілька днів артилерія й міномети противника мовчать. Проте ще недавно по наших позиціях били з великих калібрів, — говорить виконувач обов’язків командира роти старший лейтенант Іван Марковцов.

Грамотний і загартований війною офіцер передає впевненість у власній силі своїм підлеглим, які ні на мить не втрачають пильність. На позиціях морських піхотинців кожен робить свою справу. Хтось поповнює боєкомплект, чистить зброю, хтось облаштовує додаткові укриття. Бійці цілодобово спостерігають за діями ворога. Ці хлопці служать на одному з флангів важливого рубежу оборони селища Широкине, а з фронту розташувався укріплений опорний пункт російських найманців.

Відстань до окопів окупантів не перевищує 600 м, тож, попри оголошений «режим тиші», наші воїни під Лебединським не мають права недооцінювати небезпеку з боку бойовиків.

5495_p_09_img_0004— Уночі активність ворога зростає, тому слід бути напоготові, — каже сержант Михайло Бурий.

До речі, середній вік бійців, які служать на цьому ВОПі, не перевищує 25 років. Наймолодшому морпіху з позивним «Дніпро» пішов 19-й рік, а найстаршому виконувачу обов’язків командира відділення «Сан Саничу» вже 56. Але, попри солідний вік, він дасть фору багатьом із молодих бійців. Невипадково його називають «Батею», бо ж він досвідчений, суворий і водночас турботливий стосовно своїх молодших товаришів.

Особовий склад ВОПу, попри молодість, добре знається на військовій справі. Усі вправно володіють багатьма видами стрілецької зброї, влучно стріляють із гранатометів, АГС і СПГ, хоча більшість із них навіть не були на строковій службі. Вони навчилися цього на війні, щодня набуваючи бойового досвіду.

5495_p_09_img_0001— До війни я мріяв про фах військового, але через певні обставини не склалося, — приєднується до розмови радіотелефоніст матрос Вадим Токарев. — Закінчивши школу, пішов працювати. Мав невеличкий бізнес. А потім мрія дитинства здійснилася: пішов у військкомат і підписав контракт. Розпочав службу в навчальному підрозділі. Воюю вже півроку, забезпечуючи та відновлюючи зв’язок між підрозділами.

Вадимові частенько доводиться бігати по передовій, усуваючи обриви та пошкодження дротового зв’язку. Найстрашніше бувало, коли обстріли заставали в полі, де немає укриттів і бліндажів, де нікуди не сховаєшся, і для того, щоб вижити, доводилося втискатися у землю та чекати, а згодом знову підніматися й бігти туди, де обірвано лінію.

Як і його бойові побратими, про свій свідомий вибір служити Вітчизні він не шкодує. На його переконання, справжній чоловік повинен уміти захищати свою Батьківщину. А те, що наші морпіхи вміють це робити, я не маю жодних сумнівів.

Олександр КІНДСФАТЕР

Схожi записи: