Збройні Сили своїх не кидають

 Квітень 6, 2017

5494_p_01_img_0001Нині у вітчизняному війську служить понад 50 військовослужбовців, які під час бойових дій в районі АТО дістали важкі поранення або каліцтва

Праву ногу підполковник Ігор Чупрун утратив під час обстрілу в червні 2014 року, коли в районі АТО відбувались активні бойові дії. Потім були два роки складного лікування та реабілітації. Але найважчим для нього стало інше: знайти відповідь на питання «Що далі?» У нашому суспільстві є стереотип: людину без руки або ноги вважають безпорадною. І відповідно питання пристойної роботи чи активної участі в суспільному житті для таких людей також нерідко залишається без відповіді.

— Найбільше я хотів не просто одужати, а повернутися на службу, у звичні армійські умови, знову бути поруч із товаришами по службі. Про якісь інші варіанти навіть намагався не думати. Не для того свого часу присягав на вірність Україні, щоб під час війни відпочивати в тилу, — каже Ігор Чупрун. — Мій намір знову служити попервах викликав певний скепсис у навколишніх. Та коли я став на протез і почав самостійно ходити, маючи тверде переконання, що неодмінно буду в строю, скепсис зник.

Ось уже півроку як підполковник Чупрун служить у Центрі оперативних стандартів і методики підготовки ЗС України.

— Як кажуть, знову у своїй тарілці, — ділиться Ігор. — Через протез маю невеличкі незручності, але то дрібниці порівняно з тим, що я повернувся до повноцінного життя. Щоправда, змушений періодично їздити на реабілітацію, але товариші по службі ставляться до цього нормально, а свої обов’язки я виконую.

5494_p_07_img_0002Заступник начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи, доктор медичних наук, професор, полковник медичної служби Всеволод Стеблюк:

— Практика, коли військовослужбовці з каліцтвами залишаються на службі, існує у більшості країн світу. Відомо, що для людини, яка обрала професію військового, важко адаптуватися до цивільного життя, а раптова зміна діяльності стає сильним стрес-фактором. Саме тому серед інвалідів, які залишалися покинутими після війн, суттєво зростає кількість суїцидів. Якщо ж людина відчуває, що від неї не відмахнулися, що вона продовжує бути потрібною війську — це фактор потужної стимуляції, що її підтримує.

Крім того, досвід, який набуває військовий у бойових діях, є цінним для будь-якого війська. Тому використання інвалідів у інструкторсько-викладацькій діяльності, штабній роботі, службі в ремонтних підрозділах не потребує серйозних фізичних навантажень для них і водночас приносить суттєву користь.

Ще один приклад — Владислав Кузнецов, боєць 95-ї бригади, який 19 липня 2014 року під Лисичанськом утратив праву руку: викинув гранату з БТР, рятуючи себе та інших.

— Варіантів було небагато: або загинути разом із хлопцями, або підняти гранату й викинути її, що я й зробив. Однак руку прибрати не встиг: граната вибухнула в польоті, а моя права долоня перетворилася на скривавлені шматки шкіри й кісток, — згадує він. — Кисть ампутували.

5494_p_07_img_0001(1)А згодом лікарі оголосили Владиславу вердикт: його мають комісувати.

— Сидіти вдома й розуміти, що особливо нікому не цікавий, окрім батьків і рідних, мене не влаштовувало, — розповідає хлопець. — Тому набрався рішучості й поїхав на прийом до командувача ВДВ. Той мене вислухав і запропонував посаду в навчальному центрі ВДВ у Житомирі. Це був найщасливіший день для мене! Повертатись на службу було дуже приємно й легко, бо я знову був серед своїх хлопців.

Історії Ігоря Чупруна й Владислава Кузнецова не поодинокі. Нині в Збройних Силах України служить понад 50 військовослужбовців, які протягом 2014–2016 років брали участь в АТО, зазнали поранення, контузії або каліцтва та яких визнали військово-лікарські комісії непридатними до військової служби зі зняттям із військового обліку. Всі вони свого часу вирішили: непридатність до військової служби — то не вирок. Значну роль тут відіграли відповідні начальники та командири, які оцінили можливості подальшої служби таких військовослужбовців і подали клопотання Міністру оборони. Адже саме за його рішенням військові із цієї категорії можуть залишитися в Збройних Силах.

Більшість із них нині виконує обов’язки на посадах у військових комісаріатах, але є й такі, котрі залишилися в бойових підрозділах. Є приклад, коли офіцер навіть продовжує службу начальником розвідки механізованого батальйону.

На думку полковника медичної служби Едуарда Хорошуна, начальника Центрального військово-медичного управління Збройних Сил України, надання інвалідам можливості залишитися на військовій службі — вияв турботи про тих, котрі втратили здоров’я чи певну функціональність на війні.

— Треба говорити відверто: бувають люди абсолютно здорові, які іноді виконують свої обов’язки без зайвої ініціативи. А тут ми бачимо величезне прагнення залишитися потрібним війську, принести користь. Адже переважна більшість із них свого часу за покликом серця прийшла у військо й просто не уявляє свого життя без нього. Так, теоретично їх має бути звільнено відповідно до медичних показань. Та якщо певна втрата функціональності не зашкодить якісно виконувати обов’язки на певних посадах, то чому б не посприяти. Але, звісно, не всі охочі через стан здоров’я зможуть залишитися у війську, тому що армія є армією.

Будь-яка армія — консервативна структура й не надто схильна до індивідуального підходу. Переважно люди з обмеженими фізичними можливостями не так потрібні армії, як армія потрібна їм. Бо кожна армія, крім звичайної функції захисту держави, має соціальні функції. Навіть у збройних силах розвинутих країн, де якісно функціонує система підтримки ветеранів, звільнених після поранень у бойових діях, існує практика залишення на службі військових з обмеженими фізичними можливостями. Американські військові медики, які займаються питаннями реабілітації, у бесіді із цього приводу зазначили: Америка — країна прав і можливостей, тому примусово позбавити людину права захищати її не може ніхто.

Підсумовуючи вищезазначене, можу зробити висновок: Збройні Сили України своїх не кидають. Особливо тих, котрі служили Батьківщині, захищаючи її.

Роман ТУРОВЕЦЬ

Схожi записи: