У 122-му батальйоні 130 орденоносців

 Квітень 5, 2017

5494_p_04_img_0001(1)Нещодавно цей десантний підрозділ відзначив свою другу річницю

З 12 грудня 2014 року і дотепер 122-й аеромобільно-десантний батальйон перебуває в районі проведення АТО. Підрозділ брав участь у боях за Водяне, Опитне, Піски, аеропорт «Донецьк», промзону Авдіївки та інші українські міста й селища. За цей час 22 військовослужбовців нагороджено орденами Богдана Хмельницького, 108 — орденами «За мужність». Санінструктору молодшому сержанту Ігорю Зіничу посмертно присвоєно звання Героя України. За два роки підрозділ втратив сорок бійців…

Напередодні другої річниці батальйону на одному із вітчизняних телеканалів вийшов сюжет, в якому один із захисників ДАПу заявив, що 122-й батальйон у аеропорту мало не байдики бив.

Заступник командира батальйону по роботі з особовим складом капітан Володимир Ляшенко обурено згадує той сюжет:

— У мене вже кілька днів телефон розривається від дзвінків розгніваних батьків загиблих хлопців, — говорить офіцер. — Знаєте, як боляче вислуховувати людей, чий плач чути у слухавку? Тільки в аеропорту полягло 24 моїх побратими. У ДАПі я втратив друга — Валентина Опанасенка. Надзвичайна людина, воював у нас простим солдатом, і тільки на його похороні я дізнався, що до війни Валентин був офіцером Служби безпеки України. Чоловік уже мав бойовий досвід. І спеціально звільнився із лав СБУ, аби піти на фронт. Вже не знаю, як він домовився із військкоматом. Мені особисто він врятував життя. В ДАПі Валентин воював у складі нашої ротної тактичної групи, дев’ять бійців якої загинуло, четверо потрапило в полон, а решта отримали поранення…

Батальйон відзначив свою другу річницю скромно, по-діловому. Особовий склад почув теплі слова на свою адресу від командира бригади полковника Євгена Мойсюка, вже колишнього комбата полковника Сергія Гуріна та колишнього командира роти капітана запасу Олександра Скиби. Комбриг вручив десантникам бойові державні нагороди та відзнаки, після чого всі повернулися до повсякденних справ — на війні вільного часу мало.

А я зустрівся із непересічними бійцями батальону.

 

«КАТРУСЯ»

5494_p_04_img_0002(3)20-річний молодший сержант Катерина Луцик — наймолодша в батальйоні. Більше року виконує обов’язки начальника медичної частини. На «нулі» надала допомогу понад 150 пораненим.

— Три місяці провоювала в Новгородському, в авдіївській промзоні — чотири, виїхала звідти останньою. Бачите мого котика Хантера? Хлопці подарували просто на «нулі» під Новгородським, він зі мною всюди, навіть на передовій.

У промзоні я командувала санінструктором і водієм. Спочатку було дві евакуаційні машини, але уазик під обстрілом згорів.

Що було найважчим? Витягати на собі поранених — хлопці в нас кремезні, значно важчі за мене. Пам’ятаю одного — понад сто кілограмів вагою. Йому уламком міни пробило шийну артерію. Накласти джгут у такому місці неможливо. Тож однією рукою тягнула, а другою затискала рану. А на мені ще броник, сумка та інше…

Довелося вчитися гасити паніку поранених, допомагати їм долати психологічний шок. І кричали хлопці на мене, й матюкали… Потім, правда, завжди вибачалися. Згодом до такого звикла…

Що було найкращим? Люди, звичайно. Бодя — командир роти Богдан Таранін, рятував мене тричі. Перший раз на «промці», коли російські окупанти гатили по нас снарядами, які вибухали в повітрі. Ми тоді забирали з «нуля» його трьох поранених. Бігли з півкілометра, падали, і знову бігли… Вдруге врятував там же, коли чотири танки по нас били. Бодя за комір стягнув мене у вирву, накрив собою. Навкруги все вибухає, а він мені анекдоти розповідає…

Загалом хлопці в нас — дивовижні. Кидати своїх не звикли. На промзоні понад 70 поранених залишилися на позиціях, тільки на перев’язки до мене ходили…

 

«ГЮРЗА»

5494_p_04_img_0003(4)Старший лейтенант Богдан Таранін, командир роти. 22 роки, за словами друзів, «одружений» із службою. Дуже пишається отриманими від матерів своїх бійців листами, в яких вони йому дякують за збережені життя їхніх синів.

— У моїй роті спочатку був тільки один контрактник. Решта — добровольці. Основні бої мій підрозділ вів у «промці». Але хлопці трималися до останнього, відмовлялися від ротацій і навіть від евакуації після поранень. Десятеро були поранені двічі, але й вони залишались у строю. Вони — моя гордість. Ми постійно просувались уперед, вирівнюючи й удосконалюючи позиції. Підлеглих офіцерів у мене не було, взводами командували сержанти. Наприклад, сержант Олександр Григорович командував одразу шістьма постами.

 

АБРАМОВ

5494_p_05_img_0002(2)Козак-характерник, кавалер ордена «За мужність» головний сержант роти сержант Михайло Абрамов, інвалід війни. Після важкого поранення у ДАПі відмовився від реабілітації і повернувся в частину. У Новгородському й під Авдіївкою зазнав контузій.

— Якби я не пішов на війну, була б зруйнована вся система моїх життєвих цінностей. Я ще строкову служив у ВДВ. У ДАП, як і всі, пішов добровільно. Російські окупанти намагались нас оточити. Складно було. Укритися ніде — гіпсокартон від куль не захищає. Нам кілька разів разом із боєприпасами металеві сітки передавали, аби закрити вікна та дірки у стінах, щоб хоч ВОГи» не прилітали.

А поранив мене снайпер 8 січня на диспетчерській вежі. Бій тоді не припинявся понад чотири години. А тут ще боєкомплект загорівся. Я витягав із полум’я боєприпаси, інакше нам не було б чим відбиватись. Довелося встати на повний зріст, куля влучила в плече, перебила всі нерви.

Добратися до Зінича в термінал було фактично неможливо. Та й хлопці не дотягнули б мої 135 кіло під щільним вогнем… Тому боєць із позивним «Танчик» із 93-ї бригади перев’язав мене, після чого я ще три доби допомагав хлопцям — стріляв лівою рукою, поки мене не вивезли…

Найстрашніше для мене — втрата друзів. Там у нас загинули 24 бійці…

 

«ІВАНОВИЧ»

5494_p_05_img_0003(3)Кавалер двох бойових орденів лейтенант Юрій Хомич. Йому 56 років! У ВДВ з 1979 року прослужив два десятиріччя, здійснив більше тисячі стрибків із парашутом. Донедавна у званні старшого прапорщика був головним старшиною батальйону. Воював у ДАПі, у авдіївській промзоні керував одним з напрямків оборони. Лейтенантські погони отримав там же, у промзоні, з рук командувача ВДВ генерал-лейтенанта Михайла Забродського.

— Чесно кажучи, не кожен здатний воювати. Дехто «ламається», під час бою у ступор впадає. Але наші бійці, як на мене, — у своїй більшості герої. Коли в січні 2015-го до ДАПу зайшла рота Сані Скиби, інтенсивність боїв була найвищою. Іноді наші «мотолиги», які доставляли боєзапас і воду, поверталися звідти розвантаженими наполовину — російські окупанти їх відразу вираховували й гатили по них з артилерії і танків. Був там санінструктор Ігор Зінич. Він врятував життя понад сотні бійців. Якось Ігор провів операцію просто у ДАПі, на морозі. Коли пораненого оглядали у шпиталі, медики оцінили професійність виконання операції у польових умовах і були просто вражені. Вони й уявити не могли, що в «червоній зоні» таке можливе. А людина вижила!

Бої тоді були запеклі. Але «відмовників» не було. Один із хлопців, який до того служив спецпризначенцем, зізнався мені: «Була думка, нехай мене легко поранить, зможу вийти із цього пекла…» А за хвилину його кулею поранило в обличчя, майже відірвало верхню губу. Зінич її пришив, і хлопчина ще дві доби воював, поки Зінич примусово не відправив його в тил. Боєць мені потім казав, що йому й досі соромно за ту хвилинну слабкість.

Окрім Зінича, я особисто присвоїв би звання Героя солдату Валерію Лезвінському. У ДАПі він накрив собою ворожу гранату і тим врятував шістьох побратимів. Але посмертно отримав лише орден. Цього ж звання заслуговує і Стас Стовбан. Бетонною брилою йому перебило й затисло ногу. Але він у такому стані ще десять годин вів бій, йому поранені хлопці не встигали підносити патрони. Зараз він інвалід війни, але продовжує службу інструктором у навчальному центрі ВДВ, навчає молодь…

 

«АРЕС»

5494_p_05_img_0001(1)«Кіборг», колишній командир 2-ї роти батальйону, кавалер орден Богдана Хмельницького III ступеня, капітан запасу Олександр Скиба. До війни був першим заступником міського голови міста Васильків на Київщині

— У батальйоні, окрім комбата, тоді не було жодного кадрового офіцера. Підрозділ був укомплектований виключно мобілізованими, більшість із яких навіть не служила у війську. Уже безпосередньо в ході бойових дій комбат був змушений призначити командувати взводами найбільш підготовлених сержантів.

У мене, історика за освітою, в активі була лише військова кафедра. Але мені випало командувати дивовижними людьми, справжніми патріотами.

У ДАП ми потрапляли через блокпости російських окупантів, бо деякий час існував такий порядок ротації. Нам дозволяли мати з собою тільки автомати з трьома магазинами. А ми провезли ДШК, снайперські гвинтівки, гранатомети у дровах, в мішках із провізією та в чотирьох колесах від КАМАЗа! Кожне з тих коліс ми в аеропорту потім ушістьох з кузова знімали.

Останній пост «Джульєтта» ми облаштували, коли 9 січня з підвальних комунікацій, як таргани, полізли бойовики-«кадировці». Хлопці загнали їх назад ручними гранатами й замінували все навкруги. То був період найважчих боїв. Ворог безперервно атакував зі сторони старого термінала і промацував нашу оборону з інших боків. Його важка артилерія била по новому терміналу з району Спартака, стабільно дошкуляли снайпери. Дуже важкий бій стався на Різдво, коли російські окупанти танковим вогнем практично знищили дві оборонні позиції роти і спостережний пункт. 11 січня їхній кочівний танк пострілами зі 100 метрів зруйнував дві стіни першого поверху, оголивши наші фланги оборони.

Ми викликали на себе вогонь нашої артилерії, боєзапас закінчувався, води не було. Пам’ятаю, як ще живий тоді легендарний медик Ігор Зінич, позивний «Псих», рятував Саню Лимаря, якому вибухом відірвало руку. Саня пролежав на 30 градусах морозу з 4-ї ранку і до 12-ї ночі. «Псих» у буквальному сенсі подарував йому друге життя. І моя бойова шана хлопцям, які чотири кілометри на руках виносили Лимаря до наших…

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: