«Я не можу ходити по кав’ярнях, не можу купити собі нову сукню. У голові постійно крутиться думка: «Що я можу придбати на ці кошти хлопцям — туди, на фронт»

 Березень 8, 2017

5490_p_14_img_0002«Бажаєте схуднути чи кинути палити, але нічого не виходить? Я знаю, як вам допомогти. Перерахуйте гроші за тістечко або пачку цигарок на допомогу військовим. Мінус кілограм та плюс здоров’я гарантую!» Таким напівжартівливим постом у Facebook до спільноти соцмережі звертається київська волонтерка Світлана Андрєйчук. Цими днями вона вже вкотре за останні три роки вирушає в небезпечну поїздку на Схід нашої країни

Адвокат за фахом, волонтерську діяльність Світлана розпочала ще з Майдану. Коли ж Російська Федерація розв’язала війну на Донбасі, жінка почала надавати допомогу бійцям батальйону «Айдар». Тоді збирали гроші на все: від продуктів харчування до амуніції, спорядження, медичних препаратів та обладнання. Чималі кошти надійшли з-за кордону.

— Ми приносили з дому на Майдан багато речей, аж до шкарпеток, — пригадує волонтерка. — Потім стали допомагати нашим воїнам на фронті. Ось тільки нещодавно повернулися з передової. Допомагали морпіхам: завезли кольорове килимове покриття для облаштування бліндажів, аби житло хлопців було схоже не на мишачу нірку, а на щось комфортабельніше.

5490_p_14_img_0004За словами Світлани, тепер становище з матеріальним забезпеченням військовослужбовців, звісно, значно краще, ніж 2014-го. Але проблеми є.

— Узимку хлопці просять електричні обігрівачі, конвектори. Для того щоб їх підключити, потрібен кабель, розводка, автомати. Ось те, що не завжди передбачено в документах, ми й веземо.

Волонтери дістаються «нуля» власними автівками, намагаються їздити екіпажами. Кооперуються. Усім миром збирають гроші на бензин. Жінка розповідає, що колись їздили на волонтерській машині швидкої допомоги. Але це вкрай небезпечно, бо машина із червоним хрестом на лінії розмежування є постійним подразником для російських окупантів. Вони обов’язково намагаються її накрити. Часто по цих машинах стріляє снайпер.

Усі потреби узгоджують із командирами підрозділів та іншими волонтерами, аби не вийшло так, що одні мають усе, а іншим нічого не дісталося. Останнім часом збирати кошти стає дедалі важче. Світлана, наприклад, продає власноруч намальовані картини й на отримані кошти купує потрібні бійцям речі. Жінка ніколи не вчилася малювати, але трохи більше як рік тому взяла в руки пензель. Той, хто бачив її картини, ніколи не повірить, що вона не має художньої освіти.

5490_p_14_img_0003— Коли з’являється натхнення, я сідаю й малюю. Можу працювати 10, 12, 16 годин поспіль, допоки не завершу картину.

Я не вмію збирати гроші. Можу попросити допомоги в усіх небайдужих у Facebook. Хтось перераховує 20 грн, хтось — 500, ось так і викручуємось. Я дякую до неба всім сонечкам, які відгукуються на мої прохання.

Мають волонтери, як і військові, свій «синдром атовця».

— Я не можу ходити по кав’ярнях, ресторанах, не можу купити собі нову сукню або чобітки. У голові постійно крутиться думка: «Що я можу придбати на ці кошти хлопцям — туди, на фронт. Їм потрібніше. А я ще обійдусь, я ще ковзани не зносила…» — каже Світлана Андрєйчук. — Війна триває, люди гинуть, на фронті чекають на нашу допомогу. Без підтримки людей нашим воїнам дуже важко.

На питання про те, чи потрібна сьогодні українській армії допомога волонтерів, однозначну відповідь можуть дати лише ті, хто перебуває на передовій. І відповідь є ствердною.

Оксана УРЕТІЙ

Схожi записи: