Terra oссupatum Донбас, або Як «поліціянти» ОРДЛО «бережуть» спокій мирного населення?

 Березень 6, 2017

5489_p_18_img_000119 лютого 1942 р. в канадському місті Вінніпегу відбулася подія, про яку варто згадати саме зараз. Того далекого лютневого ранку Вінніпег, що знаходиться в глибині Канади, було захоплено кількома сотнями солдатів Вермахту. Місцева поліція (армії в місті не було) опору не чинила, бо супротивник мав значно більше сил. На вулицях виставили патрулі з солдатів у німецькій формі, запрацювала комендатура. Були заарештовані всі урядовці, почалися тотальні арешти євреїв. Над містом замайоріла нацистська свастика, почали роздавати газети німецькою мовою.

До лав поліцаїв вступило багато містян. Люди писали доноси, повідомляючи про інакодумців, вислужуватись перед новою владою. Заарештованих звинуватили в шпигунстві, роботі проти Рейху та розстріляли разом із євреями. Мешканцям міста повідомили про встановлення комендантської години та скасування всіх громадянських свобод. Проте «нацистська окупація» Вінніпега тривала недовго. «Нацисти», «солдати Вермахту» виявились акторами, роль яких зіграли волонтери на пропозицію влади. Заарештовані були відпущені, а «розстріляні» воскресли. Залишились тільки розгублені новоявлені поліціянти, які соромились дивитись містянам у вічі, як і ті, хто писав доноси, щоб отримати заохочення влади. Приголомшеним людям було повідомлено, що це була акція, погоджена з урядом, щоб показати канадцям, що було б, якби нацисти реально захопили їхню країну. Саме ця інсценізація, що отримала назву If Day, об’єднала громадян та стала початком масштабного збору коштів на потреби канадських солдатів, які реально воювали з нацистами у Старому світі.

Якби ми знали цю історію раніше, знали не переписану з рук КДБ та ЦК КПРС історію своєї країни, то, можливо, були б готові протистояти реалізації такого сценарію у своїх містах і селах від самого початку окупації.

Війна змінює людей. Найстрашніші на війні навіть не постріли, а люди, вірніше, ті зміни, які з ними відбуваються. Я це назвала терміном «обнуління моралі вибухом».

Як тільки в містах Сходу Луганщини з’явились перші триколори, зброя, козаки та так зване народне ополчення, ті, хто підтримував ідею «руської вєсни», просто стали мешканцями Вінніпега, але без акторської гри. На Донбасі доноси та «вороги народу» — це сьогодення, як тортури і підвали, де утримують бранців. І ці бранці не тільки військові, більшість із них місцеве населення. Підприємці, в яких вимагають переоформити бізнес на «своїх» або прагнуть отримати за них викуп, діти підприємців, просто шахтарі-пенсіонери, що мають велику пенсію. До підвалів так званої МДБ ЛНР (міністерство державної безпеки), яке мешканці Луганщини вже прозвали НКВС, можна потрапити за будь-що. Як і бути розстріляним, проданим у рабство чеченцям-кадирівцям або абхазцям, що промишляють на окупованій території.

«Укропом», «правосеком», «нациком», «зрадником» можна стати в будь-який час, просто перейшовши комусь дорогу. Навішуючи ярлики «ворогів народу», в окупації просто позбуваються зайвих людей. Вирішують сердечні та комерційні справи, «ділять» спадок та розв’язують суперечки.

Багато хто з сусідів, міліціянтів, адвокатів, шахтарів на війні перетворюються на поліцаїв, комендантів та доносчиків, що ведуть праведну боротьбу з «ворогами народу». Це здається нереальністю, бо ми ж цивілізований світ.

Так думала й я до тих пір, поки моя дитина не прийшла зі школи в сльозах. Ми жили на Луганщині, у місті Свердловську, що одразу потрапило в тил війни та окупацію. У дівчинки був м’який шкільний пенал-іграшка, рожевий зайчик, який вона називала Сирок. У вересні 2014 року її однокласники, заламавши їй руки, забрали та «стратили» Сирка у школі, як «укропа». Цю психотравму дитина досі не залікувала. Школу в окупації ми покинули й прийняли рішення тікати, бо поруч уже жив комендант, адвокат комендатури «новоросії», медсестра «ополчєнія», а вчителі змушували дітей писати оповідання, про що кажуть батьки вдома, і чи підтримують вони «укропів».

Вчорашні сусіди прийшли з погрозами до нас додому, адже знали мою громадянську позицію, яку я активно відстоювала до війни. Ця позиція не була пов’язана ні з Росією, ні з «руськім міром». Я виступала проти порушення прав шахтарів, за збереження екології рідного краю та проти безчинств влади регіоналів, які грабували місто. Але сусідам дали відмашку, що я «укроп», і вони вирішили розібратися. Тоді нас також врятували сусіди, які вийшли, почувши постріли та гавкіт собак. Так і стояли один проти одного ті, хто вчора пригощав одне одного цигаркою, смаколиками та допомагав у скруті.

Як так сталося, що мешканці окупованої території втратили людяність? Чи витримають інші мешканці міста «облогу» «руського міра»? Це страшні питання війни.

Затримати й кинути до підвалу в «ЛНР» можуть за селфі на телефон просто посеред міста тільки тому, що проходив чи проїжджав «військовий кортеж». Але ж люди звикли жити вільно, без комендантської години, робити фото улюблених місць, виїжджати на природу. За це в «ЛНР» можуть покарати. Усюди військові.

До влади прийшли зеки. Так, в селі Олександрівці комендантом став чоловік, який більше 15 років провів у тюрмах. Він народився десь у Сибіру, бо його батьки також були засуджені. Був убивцею та крадієм. Прийшла «народна влада» «ЛНР» та зробила його комендантом. Зараз він отримує з селян десятину, ходить з охороною, члени якої також є раніше засудженими або наркоманами. У селі вбито багато людей, зґвалтовано п’ять жінок, але ніхто не виступає проти коменданта, навпаки, хочуть мати з ним хороші стосунки. Дехто просто мовчить, розуміючи, що в нього сили не вистачить, щоб вбити загарбника. У коменданта два паспорти. Один з них громадянина України, бо ж незалежність він зустрів у колонії, тому по відбутті покарання отримав паспорт із тризубом. Ось як воно буває!

В «ЛНР» затримано двох проукраїнських блогерів, з якими навіть не дозволяють мати зв’язок і не ставлять на обмін, тому що вони не військовополонені, а «шпигуни». Тут утримується суддя Луганського апеляційного суду, який через свою проукраїнську позицію одним із перших перевівся в Україну. Він поїхав на похорон батька, і хтось на нього написав донос…

Історій «шпигунів» та «правосеків» у «ЛНР» багато. Спалена в Антрациті родина підприємців, яких було «засуджено» до страти підрозділом «армії атамана Козицина», чи вбиті в Ровеньках підлітки, що створили український партизанський загін та повідомили про своє існування депутату місцевої ради. Депутат підтримував «ЛНР» та «руській мір», як і всі його колеги з партії регіонів, КПУ та соціалістів. Підлітків затримали. Тепер їхні могили розкидані по території місцевого парку під назвою «Гримучий ліс», деякі вважаються зниклими безвісти.

Моїх земляків, родину з Шарапкіного (селище в Свердловську), яких за доносом розстріляли як «правосеків», знайшовши в їхньому гаражі зброю та роздруківки з інтернету «візитівок Яроша». Після їхньої смерті брат дружини загиблої відкрито вихвалявся, що він написав донос та підкинув потрібну літературу, бо треба було ділити спадкове майно батьків — був спір, що тягнувся два роки.

Історій багато. Дивна річ — соціум. Дивна річ — душа людини чи те, що в ній є. Війна зриває з людей покривала, робить явним усе таємне чи просто розподіляє на людей та нелюдів.

Далі буде

Олена СТЕПОВА

Схожi записи: