Між передовою та шпиталем

 Березень 3, 2017

5489_p_08_img_0003Коли Лариса «Чайка» дізналась, що рук в Авдіївці не вистачає, взяла відпустку за свій рахунок і — вперед на допомогу!

Тут пліч-о-пліч працюють військові медики, цивільний медперсонал, волонтери… Розуміють одне одного з півслова люди з різних куточків України, тимчасово окупованих територій… Усе чітко та злагоджено. Мова йде про стабілізаційний центр порятунку життя в Авдіївці. Розташувався він у досить неспокійному місці, тож нерідко допомагати пораненим доводиться під постріли артилерії. Від передової до лікарні — близько трьох кілометрів, до аеропорту — шість. Тому долетіти може практично будь-яка міна або снаряд

5489_p_08_img_0001Лариса з позивним «Чайка», сімейний лікар із Дніпра, провела в центрі останні кілька тижнів. Дівчина розповідає, що атмосфера тут дуже нагадує Революцію гідності: кожен самовіддано працює, без зайвої метушні. Лариса вже давно приєдналася до добровольчого медичного підрозділу «Госпітальєри», тож коли дізналася, що на передовій не вистачає рук, одразу взяла відпустку за свій рахунок — і вперед на допомогу.

— Наше завдання — стабілізувати стан пораненого, щоб він не помер просто зараз чи дорогою до лікарні. Щоб оці 20–30 хвилин до шпиталю він міг доїхати відносно спокійно, без загрози для життя. Коли привозять поранених, то всі стають єдиним механізмом, — пояснює Лариса. — Працюють дуже злагоджено. На жаль, бувало таке, що рук не вистачало. Тоді на допомогу приходили абсолютно всі: парамедики, водії…

Вона пригадує, як до центру одночасно доправили шістьох поранених, двоє з яких були вкрай важкими, а невдовзі — іще трьох. Тоді на стабпункт одразу спустились лікарі й медсестри з хірургічного та реанімаційного відділень Авдіївської лікарні, хоча це зовсім не їхній обов’язок.

— Вони не чекали, поки їх покличуть на допомогу. Фармацевт з аптеки й санітарки допомагали по-своєму: підтримували порядок і чистоту в стабілізаційному пункті, готували величезні каструлі їжі, щоб прогодувати всю медичну команду. Запам’ятався медик Білоцерківської бригади, який переживав абсолютно за кожного бійця, чи то було поранення, чи обмороження, опікувався, як рідними синами. Вечорами перевіряв, чи всього вистачає.

5489_p_08_img_0002Зупинка кровотеч, штучне вентилювання легень, стабілізація тиску: нудьгувати дівчині не доводилося. Але до такої інтенсивності вона була готова, бо навчена досвідом минулих ротацій. «Чайка» запевняє, що незламний дух воїнів здивував її й тепер. Дівчина каже, що відчувала неабияку підтримку з боку поранених.

— «У мене все нормально, я пішов назад на позиції», — чули ми практично щоразу, хоча більшість пацієнтів мали непрості поранення, — згадує Лариса. — Ще один частий варіант: «Якщо в госпіталь, то на скільки днів, бо ж на мене пацани чекають?» Переважно всі намагалися жартувати. Запам’яталось, як один боєць просив узяти слухавку, коли мама дзвонила. Казав: «Російські найманці не вбили, та якщо не відповім на мамин дзвінок, то вона точно вб’є». Не раз бувало таке, що приїжджали бійці з контузіями, за добу виписувалися зі шпиталю й через кілька днів потрапляли до наших рук іще раз, уже з осколковими пораненнями. Я допомагала двом таким пораненим. Ми жартували, що в них уже є «дисконт» на відвідання стабілізаційного центру.

Нерідко медики привозили до шпиталю поранених, які мали обмаль шансів на життя. До того ж ситуація ускладнювалася жахливим станом доріг. Та команді «Госпітальєрів» удалося довезти абсолютно всіх. Безвідмовно вони допомагали не лише військовим, а й місцевим жителям, які постраждали внаслідок обстрілів.

— В Авдіївці міни та снаряди прилітають просто на вулиці, але… мами ведуть дітей у садок, люди йдуть на роботу, не зветаючи уваги на вибухи. Не можу назвати кількість постраждалих, скажу тільки, що допомагати місцевим доводилося ледь не щодня. Вони зазнавали поранень удома, у дворі, на вулицях. Пригадую, як приїхав чоловік, у якого обличчя було все в крові. Думали, що він напідпитку, упав. А виявилося, що в нього ДЦП, дорогою додому його пограбували й побили. Коли зашивали йому рани на обличчі, то в нього задзвонив телефон, а на дзвінку «Ще не вмерла…» Потім він розповів, що за це й «дістав на горіхи». На щастя, зловмисників одразу спіймали. Ось така вона, Авдіївка.

За останні тижні тут було розвантажено тонни гуманітарної допомоги, не залишився без уваги й стабілізаційний центр.

— Жодних проблем із медикаментами не було, — зазначає медик. — Бувала допомога в невеликих масштабах, коли людина пішла в аптеку й принесла нам ліки, а бували й значні розміри державної допомоги. Цінності тут миттєво змінюються, по-іншому починаєш ставитись до роботи й людських взаємин. Я переконана, що кожен лікар має відбути хоча б дві ротації на передовій.

Спілкуючись із Ларисою, розумієш, що мужність — це не лише про чоловіків, які стоять на захисті держави, а й про тендітних дівчат, які будь-якої миті готові схопитися за першим покликом для порятунку поранених, не спати по кілька діб, виснажливо працювати під обстрілами в лютий мороз. Найкращі люди збираються найнеобхіднішої миті там, де вони потрібні своїй державі!

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

 

P.S. Повернувшись на роботу в дніпровську лікарню, Лариса вже думає про літню відпустку, яку планує провести на передовій.

Схожi записи: