«Щоб полагодити кабель, він проповз замінованою та прострілюваною снайперами місциною 500 метрів»

 Березень 3, 2017

5489_p_09_img_0001Майже три роки Україна потерпає від агресії сусідньої держави, не вщухають постріли  на Сході країни, не висихають сльози матерів та дітей. І кожен день на фронті наші чоловіки й жінки здійснюють маленькі та великі подвиги. Сивочолі батьки родин, молоді хлопці  та дівчата — всі вони, кожен по-своєму, відстоюють наше право на свободу. Серед них є багато просто дивовижних людей

–Сьогодні зранку на нашому ВОПі було на диво спокійно, — розповідає в бесіді зі мною солдат Володимир Ковалівський. Він щойно повернувся у ближні тили роти з бойового чергування. Після бою був помітно втомленим. — Ми перебували на своїх позиціях, спостерігали… Кілька годин стрільби не було, і ми нервували через уже незвичну тишу. Знаєте, така тиша здається якоюсь несправжньою. Вона неабияк впливає на свідомість. Але через кілька годин поряд зі мною одна за одною почали дзьобати землю кулі. Це по нас пристрілювались зі зброї із пристроєм для безшумної стрільби. Хлопці миттю зайняли свої місця, і незабаром бойовики почали бити по всій площі наших укріплень. Мій побратим Максим вирішив змінити свою позицію на більш вигідну. Але пробіг лише декілька метрів та впав із зойком за повалене дерево поблизу окопу. «Брати» з тієї сторони якраз щедро засипали нас кулями, тож я погано розчув, що саме мені викрикнув Макс…

Володя із захололим серцем вдивлявся в повалений стовбур дерева, звідки за хвилину показалася скривавлена рука товариша. Живий! Поранений! Ковалівський перестав чути звуки пострілів, забув про власну безпеку. Скинув із себе бронежилет, поклав автомат, поплазував до побратима. Інші, побачивши це, прикрили його щільним вогнем з усіх стволів.

Діставшись до пораненого, Володимир швиденько оглянув Макса. Начебто зачепило не сильно, але Максим не міг пересуватися самостійно. Володя потягнув по снігу вдвічі важчого за себе друга у бліндаж, щоб уже там надати йому невідкладну допомогу. А хлопці тим часом викликали по рації медиків та продовжували «заспокоювати» супротивника вогнем…

Йду до медичної машини, яка вже примчала з прифронтового шпиталю. Мені посміхається молода, дуже гарна дівчина Юля Хомякова. Часу в неї обмаль — поспішає до хлопців на передову відвезти ліки.

— Максиму пощастило двічі, — каже вона. — Спочатку, що поруч із ним у момент поранення опинився саме Ковалівський, а потім, що наш водій «Піксель» — ас на дорозі. Перший зупинив Максу кровотечу, а другий по ожеледиці та бездоріжжю дуже вчасно доставив його у шпиталь. Дякувати Богу, життєво важливі органи хлопцю не пошкодило, він житиме.

У нашу розмову втручається командир взводу Ковалівського старший сержант Сергій Біломаз:

— Володя — досвідчений боєць, пройшов із боями не одну гарячу точку Донбасу. Він сміливий та рішучий і при цьому здатен приймати дуже нестандартні рішення. Днями він знову відзначився. Після чергового обстрілу ми зрозуміли, що вибухом десь перебило один із важливих для взводу кабелів живлення, без якого нам було б сутужно. Щоб його перевірити та полагодити, треба було проповзти прострілюваною ворожими снайперами та частково замінованою місциною щонайменше з п’ятсот метрів. Володя зголосився на це, «озброївся» інструментами електрика і поповз… Звісно, він усе зробив, як слід…

Тетяна ЗАРІЦЬКА

Схожi записи: