«У літак влучила ракета, і ти вижив. Ми не маємо права забирати твоє життя»

 Лютий 24, 2017

5488_p_07_img_0002Так сказали бортмеханіку збитого бойовиками літака Ан-26 Сергію Грибньову мешканці окупованої Луганщини і прихистили українського військовослужбовця

Бувають ситуації, коли навіть від високопрофесійного та добре згуртованого екіпажу вже нічого не залежить. 14 липня 2014 року екіпаж Ан-26 здійснював 23-й плановий виліт до району бойових дій. Щоправда, того разу склад екіпажу змінився. Борт, яким постійно літали, вийшов з ладу, і механік із техніком залишилися його ремонтувати. Їхнє місце зайняли інші. Літак тримав курс на аеропорт Луганська з водою та продуктами харчування для блокпостів. На борту — сім членів екіпажу і один супроводжувач

Усе йшло за планом. Висота — 6300 метрів. Штурман вивів літак на бойовий курс. Зменшили тиск. Почали відкривати рампу, щоб скинути вантаж. І в цю мить у літак влучила ракета. Вантажну кабіну почало затягувати димом.

Командир екіпажу Дмитро Майборода дав команду залишити палаючу машину. А сам разом із правим льотчиком Дмитром Шкарбуном до останнього утримували літак від входження в штопор, що дозволило іншим членам екіпажу евакуюватися. Майже всіх з ворожої території вивели хмельницькі спецпризначенці. Десантник Сергій Мордвинов, який супроводжував вантаж, потрапив у полон, а бортмеханіка Сергія Грибньова врятували та вивезли місцеві жителі.

— Коли я вистрибнув з літака, — згадує бортмеханік, — почав відлік і за кілька кілометрів відкрив парашут. Поки летів, молився Богу, думав про сім’ю. Приземлився, скинув парашут і шолом. Закопав під деревом зброю та амуніцію. Залишився тільки в брюках і футболці.

Попри страх натрапити на розтяжки, Сергій майже годину повз лісосмугою і таки добрався до околиці населеного пункту. Чоловік побачив недалечко людей. Спробував замаскуватися під місцевого.

— Люди питають: «Ты военный с упавшего самолета?» Кажу, що так. Вони бачили, як ми приземлялися. «Тебе срочно надо ехать в Луганск, потому что тебя сейчас будут искать». Садять мене в машину на заднє сидіння. Поки їхали, роздягали і шукали татуювання на приналежність до «фашистів». Якби знайшли хоч якийсь натяк — не рятували, а віддали б людям на поталу.

Але Сергій не мав великої довіри до своїх рятівників, бо за кілька тижнів до того ті втратили сина, який пішов воювати за «ЛНР». Полонений думав, що його життя заберуть за життя померлого сина і таким чином помстяться. На щастя, люди трапилися чуйні та віруючі, зателефонували дружині.

— Місцеві її запевнили, що віддадуть мене живим. Сказали, що якщо Бог дав вижити при падінні з такої висоти, то я буду жити. Машина зупинилася. Чоловік, Михайлом звали, пішов у магазин. Купив мені пляшку води і пачку морозива. Бачу з машини, їде мотоцикліст, а в колясці везе гвинт і передню втулку від нашого літака. Зрозумів, що «сепари» вже почали розтягувати наш борт на металобрухт…

Привезли чоловіка в Луганськ. Закрили в кімнаті, а самі поїхали на місце падіння літака. І відразу ж маякнули Сергію.

— Телефонує Михайло, каже, що знайшов золотий ланцюжок. Він належав командиру екіпажу майору Дмитру Майбороді. За дві хвилини знову телефонує. Каже, що виявили ще одного загиблого. Зняв шолом і побачив, що в нього світле волосся. То був помічник командира екіпажу Дмитро Шкарбун. Усе, більше тіл не знайшли.

Можливості вибратися з Луганська в Сергія Грибньова не було, адже документи й гроші він заховав після вимушеного десантування. Довелося зателефонувати матері у Вінницю.

— Мамі 67 років. Плаче, переживає, але їде рятувати сина. Коли дісталася до мене, зазомбовані російською пропагандою люди зо дві години читали їй моралі. На кшталт: «Росія воює з Америкою, а не Україна з Росією», «Америка хотіла качати сланцевий газ, і тут не мало залишитися нікого живого» тощо. Навіть погрожували розстріляти. Та все ж людяність узяла гору, і нам допомогли вибратися з Луганська. Дійшли чутки, що мене вже почав шукати Царьов. На кожній зупинці в потяг заходили озброєні «сепари». Дякувати Богу, Михайло дав мені свою адресу і телефон. За легендою, вони — мої родичі, тож я приїздив до них, щоб забрати на мирну територію. Але вони не захотіли. Та цим не довелося скористатися. Тільки в Полтаві я полегшено видихнув і ліг спати.

Минуло вже більше двох років, та щоразу згадування цих подій крає Сергію серце. З певних об’єктивних причин він більше не виконує завдання в повітрі. Тепер він технік групи авіаційної ТЕЧ бригади і робить усе, щоб кожен літак був готовим до виконання бойового завдання.

Ярослава ЗОРІНА

Схожi записи: