«Русский мир» виявився несподівано чужим навіть для тих, котрі його чекали

 Лютий 23, 2017

5488_p_11_img_0001Terra occupatum Донбас

Любов до роду, землі та країни — ось те, що відрізняє нас від загарбників. І тому, коли нас ворожі ЗМІ намагаються звинуватити в обстрілах та знищенні інфраструктури Донбасу, ми чітко відповідаємо їм: «Це наша земля, нам її відбудовувати, це наші міста, наші люди, хоч би якими вони були. Тож ми визволятимемо свою землю обережно».

В ОРДЛО залишилося більше ніж 2,5 млн людей. Причини в кожного свої, не поспішайте їх звинувачувати. Ось, наприклад, коли шахтарі намагалися виїхати й вивезти свої родини, їм на підприємстві не давали вихідних і відпусток, а в Павлограді не брали на роботу, хоч там був той самий власник. Мовляв, їдьте, працюйте вдома, в окупації. У Довжанську (колишньому Свердловську), Ровеньках та Сорокиному (колишньому Краснодоні) шахти належать до групи підприємств одного господаря, які й досі працюють.

Тож люди живуть. Народжують. Для мене було важливо дослідити, чи, бува, не впали в радянщину ті, що живуть в окупації. В ОРДЛО ситуація з іменами для дітей нормальна (про це йшлося в попередній публікації), отже, люди не надто піддалися російській агітації.

Питання «Чому не виїхали?» таке болюче, що відповісти на нього справді важко. Є люди, що вірили в перемогу України, і, коли вони зрозуміли, що треба їхати, було вже пізно: ані грошей, ані можливості. Є ті, що пустили ситуацію за течією, мовляв, від них нічого не залежить, усіх же не повбивають. Є ті, що не тільки чекають, а й активно допомагають інформацією. Про тих, що стали на протилежний бік, писати не хочу. Їх уже давно взяли на облік і проукраїнські активісти, і служба безпеки.

Народжуваність в ОРДЛО невелика. Наприклад, у Довжанську на одного народженого припадає аж 15–18 померлих. Ні, це не загиблі на фронті, хоча є й такі, бо статистика ж загальна. Донбас — край людей похилого віку. Там інколи виходять на пенсію в 40 років, тому що шахтарі. Є пільговий стаж. Та й помирає більшість шахтарів десь у п’ятдесятирічному віці. А ще стреси, бо ж у місті три великі полігони російських окупантів, де відбуваються навчальні стрільби. Тому в начебто мирному Довжанську, що за 200 км від лінії фронту, теж погримує. Місто прикордонне, постійно рухається техніка з РФ. Б’є по нервах і псує життя.

Війна вбиває людей нервовими зривами, стресами, поганим харчуванням, криміногенністю, а не лише пострілами.

Що прикро, в ОРДЛО зросла кількість «відмовників». Так називають малят, від яких відмовились батьки. Водночас зменшилася кількість випадків усиновлення. Якщо до війни вкрай рідко відмовлялися від дитини й десь одну дитину на шість місяців одразу всиновлювали, то нині поповнюються сиротинці. Чому відмовляються? Бо здебільшого це діти, які народились внаслідок зґвалтування. Випадки насильства фіксують щодня. Це роблять не лише «іхтамнети», як називають російських військових жителі Донбасу, а й місцеві покидьки, що поповнили ряди терористичних угруповань. Такі факти вже доводилося розслідувати так званій «прокуратурі ЛНР» або «мвд ЛНР», однак, коли справа стосується росіян, припиняють розслідування, а ґвалтівник залишається без покарання. Місцевих негідників засуджують. Так званий «суд ЛНР» працює тільки для розгляду кримінальних справ. Жертви насильства не мають психологічної допомоги. Тому збільшилася кількість самогубств серед жінок і кількість психічнохворих жінок, яких тримають у спеціалізованих клініках або які проходять лікування.

Новонароджених реєструють двічі. Спочатку батьки отримують свідоцтво про народження в «ЛНР», а потім їдуть в Україну по справжній документ. Це дуже важко, особливо для породіль і тих, що живуть далеко від лінії розмежування. Весілля теж справляють. І також спершу молодята отримують свідоцтво в «ЛНР», а потім виїжджають, як вони вже самі жартують, у «весільну подорож» в Україну, де знову проходять реєстрацію шлюбу. Тож в ОРДЛО вистачає «романтики» й небезпеки…

До війни працівники місцевого РАГСу зібрали багато різноманітних сценаріїв для молодят. Бо ж хочеться, щоби було гарно, з душею, щоб спогади залишилися. У РАГСі були весільні арки з білих і червоних троянд, маків, волошок і жита, навіть була арка з лілій. Вінок, який дружки сплели для молодої, рушники, обрядові пісні для батьків, наречених і дружок. Лунали народні й сучасні українські обрядові пісні. А коли в наше місто прийшла «русская весна», то з РАГСу прибрали все, що могло нагадати Україну, — рушники, маки, волошки, пісні, обряди. Молодят розписували швидко й просто. Марш Мендельсона, шампанське, поздоровлення… Потім на вимогу проросійсько налаштованих почали ставити гімн РФ, «гімн ЛНР», якісь радянські пісні. Арка була тільки з троянд. Згодом з’явилась іще одна — з берізок. Сценарій реєстрації шлюбу скоротився до п’яти хвилин, бо, хоч як намагалися зробити російський сценарій, не виходило. Навіть пісню «Я козачка твоя, я дружина твоя» було визнано терористичною, тобто українською, тому що в ній є слова «пане полковнику мій синьоокий».

Працівниці РАГСу звернулись до колег із РФ, щоб ті поділилися по-братерськи народними обрядами. У нас, мовляв, і покривають молоду хусткою, і є обряд для свекрухи й тещі, й обряд на житі, щоб сім’я родила, і є пісні. Коли молоді стають на рушник, то звучить «рушник вишиваний на щастя й на долю дала». У РАГСі РФ гмукнули й сказали, що в них просто, без викрутасів: розпис, гімн, Мендельсон, застілля. Усе!

У РАГСи окупованих міст тихо повернулись рушники, обрядові пісні, арка з маками в житі, волошки, уквітчані різнокольоровими стрічками. Різнокольоровими. Толерантно. І знову для молодят звучить «Пісня про рушник». Реєстрація відбувається російською, документи — російською, але без окупаційно-терористичних гімнів. Мендельсона залишили в спокої, хоча російські козаки й натякали, що це з гей-Європи. Так вони називають усе чуже, незвичне або іноземне. Але вони в місцеві РАГСи не ходять. Тож уладнали…

Як бачите, «русский мир» убиває жителів ОРДЛО, він не приніс туди нічого гарного. Не переймається сиротинцями й покинутими в них дітками, а ще занапащеним життям жінок, котрі зазнали насильства. «Русский мир» виявився несподівано чужим навіть для тих, котрі його чекали.

Українську душу не здолати!

(Далі буде)

Олена СТЕПОВА

Схожi записи: