Всеволод Стеблюк: «Найбільше запам’яталося обличчя закривавленого напівпритомного хлопця, який цілував прапор…»

 Лютий 20, 2017

5487_p_19_img_0001Ще навчаючись у Київському медінституті ім. О. Богомольця, Всеволод Стеблюк став активним учасником Студентської революції на граніті 1990 року, однією з вимог якої було непідписання союзного договору

Всеволод Стеблюк був активним учасником Помаранчевої революції та Революції гідності.

Полковник медичної служби, доктор медичних наук, заступник начальника Української військово-медичної академії Всеволод Стеблюк ось що розказав про ті події.

5487_p_19_img_0002— 24 листопада 2013-го я вперше взяв участь у Євромайдані, — розповідає Всеволод Володимирович. — Це сталося на Європейській площі, де зібралися кияни і гості міста, щоб висловити свою незгоду з діями влади, яка відмовилася підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Під час штовханини з правоохоронцями окремі протестувальники отримали травми. Наприклад, Андрію Парубію зламали палець, тож я йому робив перев’язку…

— А про побиття студентів коли і звідки дізналися?

— З теленовин. І відтоді почав брати активнішу участь у протестах.

— Але ж офіцерам це було заборонено…

— Скажу так: у вільний від служби час…

— Чому керівництво Академії МВС, де ви на той час проходили службу, не вжило щодо вас жорстких заходів?

— Відповідь тут може бути лише одна: мої керівники розуміли сутність тодішнього політичного режиму і його очільника, але, як люди в погонах, змушені були мовчати.

— Ви, Всеволоде Володимировичу, входили до складу медичної служби штабу національного спротиву. Розкажіть про її діяльність.

— Службу було створено 1 грудня, коли стало зрозуміло, що зіткнень із «беркутівцями» у подальшому не уникнути і будуть постраждалі, які потребуватимуть медичної допомоги. Першим її керівником був тодішній народний депутат Святослав Ханенко. Ми розмістилися на третьому поверсі Будинку профспілок. Коли не було загострень ситуації, по допомогу зверталися переважно люди із застудами, адже тодішня зима була доволі холодною.

Там були медики — представники різних верств населення, політичних і релігійних поглядів, об’єднані прагненням змінити обличчя України. Це, наприклад, лікар поліклініки МВС Руслан Горобець. По завершенні Революції гідності він у складі добровольчого батальйону «Айдар» воював на Донбасі, а сьогодні проходить службу в навчальному центрі ЗС України «Десна». Поруч із нами працював Андрій Тірон — на той час слухач Української військово-медичної академії. Коли на Сході України почалися бойові дії, він у Національній гвардії обійняв «медичну» посаду і захищав нашу державу. Сьогодні ж керує медичною службою однієї з бригад ЗС України, перебуваючи в районі проведення антитерористичної операції.

Надавав допомогу мітингувальникам і Юрій Романенко, а по завершенні революційних подій теж добровольцем пішов до Українського війська захищати Україну. Не можу не згадати ще одного нашого побратима — Владислава Ковальова. Під час тих буремних подій він працював у госпіталі Херсонського облуправління МВС. Був активним учасником херсонського Майдану, керуючи його медслужбою, за нагоди приїздив до Києва. Одним із перших вступив до добровольчого батальйону «Херсон» і загинув під Іловайськом…

— Для надання допомоги постраждалим, особливо з вогнепальними пораненнями, потрібні були ліки. Де ви їх брали?

— Завдяки небайдужим людям проблем із медпрепаратами не виникало: їх нам приносили і привозили як кияни, так і гості міста. Хто скільки міг. Серед цих людей були навіть старенькі бабусі, які не шкодували 30–40 гривень зі своїх мізерних пенсій! Нагадаю, що ми не лікували майданівців, а лише надавали їм першу медичну допомогу. Після цього відправляли до лікувальних закладів.

— Звідки їх ще «тепленькими» забирали представники спецслужб…

— Помиляєтесь. Про лікарні, де їх лікували, знало вузьке коло людей. Їх адреси були відомі навіть не всім з майданівської медслужби. До того ж чимало протестувальників потрапляли в церкви — причому різних релігійних конфесій, де їх продовжували лікувати. Словом, була ціла мережа закладів, де людям надавали допомогу.

— 20 лютого 2014 року — найтрагічніший день в історії Майдану. Чим він найбільше запам’ятався?

— Того дня протистояння із силовиками досягло апогею: снайпери відкрили по них вогонь. Я ж знаходився у Трапезній Михайлівського Золотоверхого собору, де ми облаштували операційну, оскільки Будинок профспілок був підпалений спецслужбами. Людей доставляли дуже багато: не можу навіть приблизно визначити їх кількість. Усі — з вогнепальними пораненнями. За їхнім характером було видно, що спецпризначенці свідомо вели вогонь на ураження, не залишаючи людям жодних шансів на виживання. Кулі влучали в голову, шию, живіт!.. Оперували в абсолютно непристосованому для цього приміщенні, навіть на підлозі. Але потрібно було рятувати людей, і ми це робили. На жаль, не всім змогли зберегти життя.

Чим запам’ятався мені цей день? Обличчям закривавленого хлопця, закутаного в державний прапор. Він нічого не говорив, а лише цілував його. А ще — молодою і вродливою дівчиною: куля снайпера-покидька прошила їй шию. Поранення було несумісним із життям, вона згасала на наших очах, а ми, чоловіки, які, здавалося, вже звикли до чужого болю, не могли стримати сльози…

Перед моїми очима десятки вбитих українців, тіла яких лежали у скверику Михайлівського Золотоверхого. Більшість з них були молодими людьми, які мали б ще довго жити!

Чи відчував радість від перемоги? Коли стало зрозуміло, що з режимом Януковича покінчено, — відчув. Та ще більше огортав смуток через людські втрати, яких зазнав Майдан: надто дорогою ціною була здобута перемога.

Сьогодні попри всі проблеми і негаразди, які долає наша країна, вірю в її майбутнє, вірю в нашу перемогу над російсько-терористичною ордою і наше світле майбутнє. За нашу кращу долю віддали життя і майданівці…

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: