Чому робота деяких державних центрів допомоги учасникам АТО інколи схожа на допомогу «для галочки»?

 Лютий 16, 2017

5487_p_08_img_0001Чимало фронтовиків нарікають на роботу окремих центрів допомоги учасникам бойових дій при держадміністраціях. Ветерани АТО сподіваються на реальну допомогу. Однак на місцях нерідко чують щось на кшталт: «Ось вам пам’ятка, телефони й адреси волонтерів. І — хай щастить…» Чому добрий задум влади вкотре подекуди виливається у формалізм, досліджував наш кореспондент

У музеї АТО при київському Координаційному центрі допомоги учасникам АТО я дивлюсь на тонко викуту зі снарядних осколків позолочену троянду. Поряд із нею — прострілений шолом. Він заважкий, раніше такого не бачив. Ізсередини підпис фломастером: «Павко Косюк. 17-та танкова бригада». Кульовий отвір, на око — калібру 7,62, на два пальці вище за лобову кромку. Знайомий постріл: явно бив снайпер, цілив під обріз шолома, але трішки схибив.

Співробітник київського Координаційного центру допомоги учасникам АТО Сергій Чернега у відповідь на моє німе запитання розраджує: «Та живий він, живий. Якраз завдяки цьому американському шолому…» і додає: «Наша експозиція щойно відкрилася, експонатів поки що небагато. Але бачили б ви наш музей у Криворізькій філії, якому три роки! Там тисячі експонатів, котрі подарували фронтовики!»

З півгодини очікую, поки звільниться директорка столичного центру допомоги ветеранам АТО Вікторія Самойленко. Цьому закладу при Київському національному економічному університеті лише три місяці. Зранку тут повно людей, кипить робота. Звернутися сюди мені порадили фронтовики: «Це місце, де допомагають».

Зрештою розповідаю Вікторії Андріївні, із чим прийшов. Наводжу приклад Центру допомоги учасникам АТО при Київській ОДА. За Указом Президента (від 18 березня 2015 року), такі центри мають бути створені як допоміжні органи при кожній облдержадміністрації, а до їхньої діяльності повинні залучатися представники громадськості. У будівлі Київської ОДА під такий центр виділили невеличку кімнатку. Кошти на його функціонування не передбачено. Три координаторки-волонтерки працюють на громадських засадах, роботу чотирьох операторів гарячої телефонної лінії та лінії екстреної психологічної допомоги оплачує один із небайдужих депутатів Київради. Сама ж діяльність центру ґрунтується скоріше на особистих зв’язках співробітників з об`єднаннями учасників АТО та волонтерським світом, аніж на підтримці керівництва ОДА.

— Знайома картина, — каже пані Вікторія. — У нашій криворізькій філії майже те саме. Фронтовики й члени їхніх родин звертаються в державну структуру, а їх звідти просто перенаправляють до нас. Чиновницька байдужість — характерне явище для нашої країни. Загалом Україна посідає одне з перших місць у світі за кількістю чиновників на душу населення. А вони, як відомо, далеко не завжди зацікавлені в ефективному впровадженні соціальних проектів.

— До того ж, — продовжує директорка, — на сьогодні держава розділила повноваження структур, які вона визначила, у розв’язанні ветеранських проблем. Зокрема протезування кінцівок має йти тільки через представництва Державної служби в справах ветеранів війни, оформлення прав на побутові пільги — через місцеві відділи соціального захисту тощо. А в ідеалі вся соціально-правова робота із захисниками країни та їхніми родинами має здійснюватися через єдині державні структури за принципом «єдиного вікна». У цьому й полягала ідея створення координаційних центрів. Однак у нинішньому стані вони часто виявляються абсолютно безсилими. Доводиться братися за справу нам, волонтерам…

На думку моєї візаві та її колег, волонтерські центри допомоги часто-густо змушені підміняти собою державні. На відміну від неповоротких офіційних структур вони мобільні, активні та вмотивовані аж ніяк не зарплатнею. Для ілюстрації мені навели одну з їхніх напрацьованих у криворізькій філії методик, яку активно розповсюджує київський центр. Що важливо, послуги атовцю надають за принципом «єдиного вікна» в повному обсязі. Тобто фронтовикові треба прийти в інстанцію лише для того, щоб особисто отримати документи. Процес починається з анкетування ветерана або члена його родини. Потім під висловлені в анкеті потреби швидко добирають окрему команду фахівців, яка вже далі розв’язує проблеми комплексно. Людський ресурс охочих допомогти ветеранам однієї тільки криворізької філії центру — до п’ятиста волонтерів. А київський Координаційний центр уже має близько сотні помічників. Тут реалізувалася гармонійна співпраця державного університету й громадських рухів. Університет надав матеріальну базу — часткове фінансування, приміщення, медичний і спортивні комплекси тощо. А волонтери займаються практичною діяльністю за апробованими схемами роботи. Відповідно до плану засновників центру, серед яких, нагадую, є державна структура, він має відігравати роль основи для «клонування» аналогічних центрів у регіонах. Уже подали відповідні заявки волонтерські спільноти 24 міст обласного значення,

— До речі, з подібною до нашої потужністю працюють центри допомоги учасникам АТО при Дніпропетровській та Миколаївській ОДА, — на завершення зустрічі каже Вікторія Самойленко, — бо, на відміну від столиці, вони мають абсолютну підтримку керівників обласної та міської влади.

 

Заступник голови Київської міської спілки ветеранів АТО Антон Колумбет:

— Ми нерідко стикаємося з тим, що посадовці просто дезорієнтовані в просторі об`єднань атовців. Це ж не жарт: у столиці офіційно зареєстровано близько десяти громадських організацій, а не зареєстрованих відповідно до визначеного порядку діє більше як сотня. Серед них є фейкові — для піару якихось осіб, фінансові — ці тільки заробляють гроші тощо.

Як на мене, то одним із головних завдань центрів допомоги учасникам АТО, а через них — адміністрацій, має стати фільтрація випадкових об’єднань і консолідація тих спілок, що реально працюють.

А нам, ветеранам, урешті-решт не завадило б створити всеукраїнську не за назвою, а за своєю організаційною структурою спілку ветеранів АТО. Ветерани війни в Афганістані свого часу вже подолали цей шлях. Час і нам!

 

Радник голови Дніпропетровської ОДА, один із координаторів Центру допомоги учасникам АТО, офіцер запасу та учасник бойових дій на Сході України Іван Начовний:

— Можна тільки поспівчувати центрам, які не мають адекватної підтримки держадміністрацій. Є в нас такий камінь спотикання: у державі багато що залежить від волевиявлення чиновника того чи іншого рангу.

Дніпропетровщина та її керівництво із самого початку війни позиціонували себе як головний форпост на шляху окупантів. Тому тут, як ніде в іншому місці, надавали пряму допомогу новостворюваним в області військовим частинам, фронту, родинам бійців та іншим.

Нині адміністрація продовжує підтримувати як військові частини в АТО, так і наш центр, ветеранські й волонтерські організації міста і області. Вона платить зарплатню координаторам, психологам, юристам, операторам гарячих телефонних ліній. Також фінансує курси перепідготовки атовців, усілякі суспільні та спортивні заходи, свята з їхньою участю.

Усім іншим я порадив би йти на відкритий для засобів масової інформації громадський діалог із керівниками адміністрацій усіх рівнів: це працює.

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: