Мішенню бойовиків стала «санітарка»

 Лютий 16, 2017

5487_p_05_img_0001Сергій Прядка з медиком Наталею Хоружею забрали поранених в автомобіль. А в цей час ворог, незважаючи на червоний хрест, уже наводив зброю на ціль…

Реанімаційне відділення харківського військового шпиталю. Стомлений Сергій Прядка готується до чергової операції: лікарі докладають зусиль, щоб урятувати його ногу. Фізичний біль поєднується з моральними стражданнями, хочеться забути все пережите й ніколи не згадувати… Він і досі не вірить, що залишився живий. Кілька тижнів тому Сергій остаточно переконався, що ворог не має нічого святого. Коли він разом із санінструктором завантажив пораненого у «санітарку», у неї влучили з ПТУРа. Медик Наталя Хоружа загинула на місці, Сергію відірвало ногу…

2 лютого, Світлодарська дуга. Із самого ранку на передові позиції посипалися снаряди різного калібру. Сергій згадує, що всім без винятку хотілося не те що повноцінно поспати, а просто перевести подих, мати хоча б кілька годин без обстрілів… Така пекельна реальність. «Пряме влучання в бліндаж. Троє «трьохсотих», — лунає з рації.

5487_p_05_img_0002— Один боєць був дуже важким, другий — із пораненими ногами, третій — із контузією й ушкодженою рукою, але за таких обставин його вважають легким, — згадує Сергій Прядка. — МТЛБ вдається проскочити під час відносно спокійної бойової обстановки, але забрати всіх «трьохсотих» не виходить, а тільки двох.

— Хто поїде з Наталею по пораненого? — запитує командир. — Водіїв же немає…

— Я!

— Це не входить у твої обов’язки.

— Я ж сказав: поїду!

Сергій сам зголосився допомагати, сів і поїхав. «Санітарка» не змогла наблизитися впритул до позицій: дороги зовсім немає. Водій із медиком Наталею Хоружею швидко забрали поранених, адже коли доїхали до наших позицій, було поранено ще одного військовослужбовця. А в цей час хтось на тому боці, незважаючи на те, що це машина із червоним хрестом, уже наводив зброю на ціль.

— Тільки-но ми забрали поранених і почали здавати назад, як у нас влучили… На якусь мить я знепритомнів. Коли прийшов до тями, автомобіль уже палав. Спробував вибратися й побачив, що мені відірвало ногу, відчував велику слабкість. Один з поранених, а саме той, що був із контузією, кинувся мене рятувати. Під щільним вогнем він ретельно перев’язував мені ноги й розмовляв зі мною, аби я не знепритомнів. Другий — рушив кликати на допомогу.

Авто спалахнуло з такою силою, що це одразу побачили в базовому таборі. На допомогу кинулися всі ті, котрі на ту мить були вільними. Хороброго водія поклали в евакуатор, він був практично непритомний, лише запитував: «Де Наталя?» Ворог зробив іще дві спроби влучити з ПТУРа по евакуатору, але цього разу вдалося проскочити.

— Пізніше я дізнався, що Наталя загинула миттєво, не було жодних шансів на порятунок. Вона була найближче до точки влучання ракети в авто. Тоді я чи не вперше за весь час війни заплакав. Вона ж була не просто санінструктором, вона була психологом, товаришем, переживала за кожного воїна. Усі її любили.

Медики бригади надали Сергію першу медичну допомогу. Звідти його відправили в бахмутську лікарню. Там він дізнався, що через поранення справи його кепські: є ймовірність, що другу ногу ампутують, і невідомо, чи відновиться слух.

— Залишалося тільки молитися Богу, і він укотре мене почув. Я потрапив у руки дуже талановитого хірурга. На жаль, я був практично непритомний, тож не знаю його імені. Саме він і наполіг на тому, щоб не поспішали з ампутацією й спробували врятувати ногу. У Бахмут одразу примчала дружина, і відтоді вона не відходить від мене. Звідти мене вертольотом доправили в Харків.

На жаль, імовірність ампутації ноги лікарі харківського шпиталю не виключають, проте роблять усе можливе, аби її зберегти. Попереду — складний шлях, довга реабілітація, не одна операція. Та, попри все, чоловік не шкодує, що пішов на фронт.

— Я підписав контракт іще на початку 2015 року. Спершу служив у піхоті головним сержантом кулеметного взводу, стояв у Попасній, потім став командиром відділення забезпечення, — розповідає Сергій про свій шлях на фронті. — Шкода, що продовжити службу не зможу. Але вірю, що встану й піду.

Одним із перших навідати Сергія в харківському шпиталі прийшов той самий контужений боєць, по якого він їздив того фатального дня, 2 лютого.

— Зустрілися поглядами, і жодних слів уже не треба було. Військовий подякував за врятоване життя, і оце «дякую» стало для мене найвищою нагородою.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Схожi записи: