21-річну дівчину-медика, оборонця Авдіївки, нагородили орденом «За мужність»

 Лютий 15, 2017

5487_p_01_img_0001 (1)Вікторія Прищепіна понад рік тому змінила підбори на берці. Вона одна з-поміж мужніх оборонців Авдіївки. Коли наприкінці січня — на початку лютого російсько-терористичні війська майже цілодобово обстрілювали з важкого калібру позиції наших захисників на «промці» й житлові будинки міста, медична сестра молодший сержант Вікторія Прищепіна під обстрілами рятувала наших поранених бійців.

Їй би працювати моделлю в одному з елітних агентств, майнула думка, коли вперше побачив цю тендітну дівчину в однострої. Але Вікторія залишила мирне життя, бо не могла дивитися, як частина країни горить у вогні війни.

Уже давно не дивуюсь тому, що на передовій дедалі частіше зустрічаю представниць кращої половини людства. До того ж іноді зовсім юні дівчата виявляються набагато сміливішими та сильнішими духом за чоловіків.

Народилась вона на Сумщині, у містечку Глухові. Змалку росла непосидючою, не терпіла образ однолітків і завжди обстоювала ідеали справедливості. Ще під час навчання в школі мріяла про власний салон краси.

Мама Віки — медик, тож постійно намагалася прищепити доньці любов до медицини. І хоч дівчина ніколи не поступалася своїми переконаннями, з поваги до мами все-таки вступила в медичне училище.

Зануритися в навчання було важко, але із часом медицина перетворилася для неї на захоплення. Чим більше дізнавалася, тим краще розуміла, що дрібниць у цій професії не буває.

Незважаючи на бійцівський характер, Віка завжди боялася робити людям боляче. Тому дуже швидко призвичаїлась робити уколи й ставити крапельниці практично без болю для пацієнта.

Здобувши диплом, улаштувалася в одну з приватних клінік міста Одеси. Усе начебто дуже непогано складалося для дівчини: велике приморське місто, гарна робота, але дівчині хотілося чогось іншого, що їй було б до душі. Згодом вона повернулася в Глухів і пішла у військкомат та тоді ще не знала, що незабаром на власні очі побачить справжню війну…

Навчання тактичної медицини було непростим і виснажливим. Щодня тактичне поле та евакуація «поранених», зупинка кровотечі, накладання джгутів і багато-багато іншого, що колись рятуватиме життя бійцям. Тренування були такими реальними, що відразу прийшло розуміння важливості вибраної професії. Уже тоді вона зрозуміла, наскільки вдячна своїй мамі за те, що наполягла на вступі в медичне училище.

Із десяти осіб у групі найвищий бал отримали лише двоє. Однією з них була Вікторія. Після навчання її направили у військову частину, що дислокувалася в Білій Церкві. Але на той час бригада вже виконувала бойові завдання поблизу Волновахи й згодом разом зі своєю військовою частиною потрапила в Авдіївку.

…Ворог гатив по наших позиціях з усього, що мав на озброєнні. Поранені, загиблі — ось що бачили дівочі очі. Їй би злякатися, повернутися до мрій про модельну агенцію, затишних кав’ярень або гучних дискотек. Але сталося інакше.

Перший виїзд на допомогу не був складним. По рації передали інформацію про пораненого. За мить її уазик уже мчав до передової. На медичну допомогу чекав 19-річний солдат, якого доводилося витягати під вибухи мін і снарядів. Хлопця дуже швидко евакуювали. Все минулося. Однак війна тривала…

— Наше завдання — надати допомогу пораненому й довезти його живим до стабілізаційного центру. Евакуація займає від п’яти до семи хвилин. Іншого разу було двоє 300-х. На той час у батальйоні мене знали вже всі. В обід ми сміялися з одним бійцем, жартували, і тут виявляється, що він важкопоранений… Перебито дві ноги, осколкові поранення в черевну порожнину, грудну клітку, обличчя в осколках. Блідий, очі заплющені, його заносять, і я бачу, що це мій товариш. Руки трусяться, я кричу його ім’я, звертаючись до нього, і він мене чує, відповідає, що все нормально. Так, руки в мене трусилися, але я продовжувала робити все необхідне «на автоматі». «Тільки б залишився живим, тільки б довезти!» — промовляла я собі подумки. І нам це вдалося. Другий хлопчина був легший, зазнав поранення в коліно та спину. Тепер ці хлопці одужують. Один уже на позиції повернувся. У другого також усе буде добре, — пригадує Вікторія.

Коли на «промці» в Авдіївці ситуація дуже загострилася, життя знову випробувало дівчину на міцність. Удень і вночі вона рятувала поранених, ні хвилини не сумніваючись, що її місце саме там — на передовій. За п’ять днів майже цілодобових обстрілів із боку російсько-окупаційних військ захисники Авдіївки мали понад півсотні поранених бійців, семеро загиблих… І серед цього жаху війни дівчата в погонах під свист куль і розриви снарядів мчали щоразу туди, де поранило бійця.

Важко сказати, скільки життів урятувала Вікторія за час перебування в районі АТО. Неможливо передати словами те, що відчувала вона, коли серед загиблих або поранених виявлявся її товариш, але напевно можна сказати, що ця дівчина — справжня героїня. Нещодавно 21-річну Вікторію Прищепіну було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Її бойовий шлях триває, і доки є такі, як вона, нас не перемогти.

— Я підписала контракт на три роки. Залишуся служити у війську й надалі. Про модельне агентство вже й не думаю, бо зрозуміла: армія — моє життя. Коли пішла у відпустку, то вже наступного дня рвалася назад. Я не розумію, як можна бути байдужим до того, що відбувається на Сході нашої держави, а треба визнати, що більшість людей не помічають війни. Наступного року планую вступати в університет. Не хочу нічого загадувати, але уявляю своє майбутнє лише у військовій медицині. Найкраще, що сталося зі мною за останній рік, — я зустріла чудових людей. Люди, які мене оточують, надійні, справжні, такі, яких майже не буває в мирному житті. Моє головне завдання — зробити все, щоб якомога більше їх залишилося живими, — каже молодший сержант Вікторія Прищепіна.

Леонід МАТЮХІН

Схожi записи: