Панас Саксаганський: актор величезної правди

 Лютий 12, 2017

5486_p_22_img_0001 80 років тому одну з найдовших центральних вулиць Києва — імені революціонера-більшовика Леоніда П’ятакова — було перейменовано на честь Панаса Саксаганського ще за його життя

Сьогодні ця магістраль Києва з різноманітними установами та закладами, унікальними архітектурними ансамблями — одна з найцікавіших вулиць столиці. Утім доля людини, іменем якої її названо, не менш цікава

Панас Саксаганський був представником видатної театральної родини Тобілевичів. Його батько Карпо Адамович і мати Євдокія Зіновіївна мали шістьох дітей, четверо з яких стали театральними діячами. Марія (Садовська-Барілотті) була співачкою сопрано й драматичною акторкою. Іван (сценічне псевдо Карпенко-Карий) став відомим письменником, драматургом та актором. Микола (Садовський) акторську та режисерську роботу успішно поєднував із громадською діяльністю. Тож наймолодшому Панасові, як кажуть, сам Бог велів наслідувати приклад старших.

5486_p_22_img_0002Панас народився 1859 року в селі Кам`яне-Костувате на Херсонщині (нині — Миколаївська область). Через два роки сім`я Тобілевичів переїхала в невелику хатку під стріхою на околиці Єлисаветграда (нині — Кропивницький). Поступово цей віддалений від міського центру будиночок став улюбленим місцем, де, крім молоді, збиралися представники передової української інтелігенції. Співали пісень, улаштовували невеликі аматорські вистави, обмінювались думками про прочитані книжки. У гурток, який збирався в Тобілевичів, приходили всі, котрі цікавились українською культурою. Тому було б дивним, якби іще школярем Панас не захопився влаштуванням аматорських вистав. У своїй книжці «Думки про театр» Саксаганський згадував: «Від матері, Євдокії Зіновіївни, діти вперше почули про театр. Вона знала напам’ять усю «Наталку Полтавку», і не тільки знала, а й уміла надзвичайно цікаво проказувати окремі ролі та відображати різних дійових осіб… На мене, як і на Миколу, мав великий вплив аматорський гурток, яким керували Кропивницький і старший брат Іван».

Якось єлисаветградський аматорський гурток поставив «Вечорниці» до п’єси «Назар Стодоля». Глядачам дуже сподобалась хорова пісня «Закувала та сива зозуля». Серед хористів вирізнявся шістнадцятирічний Панас: він мав альт, але вже з теноровим відтінком. Успіх був шалений. Той день залишився незабутнім і в історії всього аматорського гуртка, і в біографії Панаса Саксаганського. Це був його перший виступ перед публікою, який визначив його життєвий шлях.

«Пригадую тільки, що я тремтів, як овечий хвіст, бо в перших рядах сиділо все начальство: і генерали, і директори гімназій, і пишні дами, і офіцери, — писав пізніше Саксаганський. — Одна тільки й була втіха, що старий генерал, севастопольський герой (солдати з його прізвища зробили таке, що й сказати не можна — соромно), весь час лагідно усміхався, хитав головою й плескав у долоні. А після концерту дуже вихваляв наші голоси. На жаль, він був цілком глухий (після севастопольської канонади), і нам доводилось вірити йому на слово. Ну а вже як він сказав: «Браво, браво, давно не чув таких голосів», — то тоді й всі прочії заголосили в одну душу: «Дуже, дуже!» І мій «тенор» теж дуже сподобався всім, крім самого мене».

1877-го Панас закінчив Єлисаветградське реальне училище й наступного року пішов на військову службу. Спочатку навчався в Одеській юнкерській школі, а потім служив у 58-му Празькому піхотному полку, розташованому в Миколаєві. Щоденна муштра його не приваблювала, і він став організатором полкової бібліотеки та радо брав участь в українських виставах.

Завершення військової служби Саксаганського майже збіглося в часі з визначною перемогою національного мистецтва. 1881 року українські митці після багаторічної боротьби дістали можливість ставити п’єси рідною мовою. А наступного року в Єлисаветграді відкрився перший професійний український театр — Театр корифеїв (корифей у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач). Його засновником був Марко Кропивницький, який володів усіма театральними професіями. У Єлисаветград приїхала ще нікому не відома Марія Заньковецька, до складу трупи увійшли також Віра Вірина, Ганна Затиркевич, Марія Тобілевич. Іще через рік до колективу приєднався й Панас. Ставши професійним актором, він узяв собі театральний псевдонім Саксаганський (Саксагань — рідне село його матері, яке розкинулось на правому березі однойменної річки). «Вітай мене, Іване, як артиста, що має вже кількамісячний сценічний стаж. Вітай Панаса Саксаганського», — писав він старшому брату Іванові Карпенку-Карому.

Сценічний шлях Панаса Саксаганського розпочався з ролі Возного у виставі «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Біографи видатного актора свідчать, що Панас Карпович із перших років своєї творчої діяльності досконало оволодів технікою жесту, міміки й слова. А тому образи, які він створив, було зігріто внутрішнім вогнем правди життя, котра однаково хвилювала і в комедії, і в драмі. Минав лише третій рік праці Саксаганського як професійного актора, а в петербурзьких газетах уже з’явились рецензії, що відзначали його високу акторську майстерність: «Панас Саксаганський — актор із великим майбутнім. Виразне обличчя, чудовий голос і безперечний талант». У кількох виставах партнером Саксаганського був Марко Кропивницький, який щоразу поділяв успіх і радість свого учня.

Як свідчать дослідники українського театру, у кінці ХІХ ст. був розквіт артистичної, режисерської й громадської діяльності Саксаганського. За ці роки репертуар його збагатився на цілий ряд нових образів, з яких вирізнялися блискуче зіграні ролі Бонавентури («Сто тисяч»), Тараса («Бондарівна»), Гната («Безталанна») та Харка в п’єсі «Паливода XVIII століття». Кожна із цих ролей була яскравою, глибокою, творчо оригінальною.

Як громадський діяч Панас Саксаганський постав у дні Всеросійського з’їзду сценічних діячів, що відбувся в березні 1897 року. Він сміливо розповів з’їзду про всі підступні наміри, які чинили великі й малі агенти царського уряду, аби перешкодити розвиткові українського театру. На з`їзді Саксаганський виступив із чіткою програмою створення справжнього народного театру, який відповідав би запитам і вимогам народу.

З перших років ХХ ст. Панас Карпович багато гастролював. Завдяки українським драматургам було із чим: «Наталка Полтавка» (Возний і Виборний), «Суєта» (Іван Барильченко), «Мартин Боруля» (Боруля та Пеньонжка), «За двома зайцями» (Голохвостий), «Сто тисяч» (Бонавентура), «Паливода» (Харко Ледачий) тощо. У складі різних театральних колективів він грав на сценах Лубен, Ніжина, Єлисаветграда, Херсона, Одеси, Києва, Харкова та Москви. І всюди — неймовірний успіх.

Кілька разів Саксаганський намагався створити стаціонарний художній театр, але ставали на заваді цій справі то відновлена заборона царського уряду на вистави українською мовою, то розбрат у сім`ї акторів, то втрати артистів з-поміж корифеїв сцени. 1918 року його запросили на посаду директора, режисера й актора в державний Народний театр у Києві. У столиці Саксаганський не лише збагатив галерею своїх сценічних образів, а й показав себе як першокласний режисер.

У сезоні 1925–1926 років у недавно створеному театрі імені Заньковецької Панас Карпович здійснив блискучу постановку «Отелло» Шекспіра, яка протягом багатьох років була гордістю театру. На жаль, вона стала лебединою піснею Саксаганського. Якщо творчі задуми продовжували хвилювати розум і серце великого художника сцени, то фізичні сили його покидали. В останні роки свого життя Саксаганський працював над своїми спогадами, поділився з молодим поколінням дуже цінною монографією меморіально-теоретичного характеру «Моя робота над роллю». З історії українського театру відомо, що в його репертуарі було близько 70 ролей. І в кожній із них сяяли іскри великої майстерності, які, безперечно, передалися його учням.

1936 року в Радянському Союзі було засновано звання народного артиста. Того ж року Панаса Карповича удостоїли цього звання серед найперших.

«Якщо талант видатних акторів можна порівняти з алмазом, то талант Саксаганського — шліфований алмаз, це чистої води діамант, — писав про Панаса Карповича великий Немирович-Данченко. — Актор величезної правди».

Помер Панас Саксаганський 17 вересня 1940 року, поховали його на Байковому цвинтарі в Києві.

Олександр ТЕРЕВЕРКО

Схожi записи: