Андрій Кизило. Перерваний політ «Орла»

 Лютий 8, 2017

5486_p_10_img_0001Життя заступника командира батальйону капітана Андрія Кизила, який на війні з 2014 року, з перших днів своєї офіцерської служби, обірвав осколок ворожої міни під Авдіївкою

Уродженцю Умані Андрієві Кизилу вибирати майбутню професію було нескладно: у династії військових іншого шляху він не бачив. Спочатку Андрій учився в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, а після його закінчення поїхав у Львів в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Оскільки Андрій мав значні успіхи в навчанні, наставники ще в академії пророкували йому блискучу кар’єру, і вони не помилилися. У 23 роки він достроково отримав звання капітана й став заступником командира батальйону. Але кар’єрний шлях офіцера вийшов надто коротким: два з половиною роки.

…Ніч на 29 січня 2017 року. Різке загострення в Авдіївці, де утримує позиції білоцерківська механізована бригада. Ворог стріляє з важкої зброї. Обстрілюючи українців, бойовики починають застосовувати освітлювальні міни. Це є ознакою того, що противник незабаром перейде до атаки. Командування механізованого батальйону вирішує виставити два спостережні пости. Андрій очолює штурмову групу з дев’яти бійців, їхнє завдання — зайняти один із постів і запобігти непомітному просуванню ворога. На підході до спостережних позицій Андрій із бійцями помічають 20–25 бойовиків, які рухаються в нашому напрямку, зав’язується бій.

Група «Орла» (позивний Андрія Кизила) змушує ворога відійти до своїх позицій. Оговтавшись, бойовики відкривають по позиціях українців мінометний вогонь. Андрій усвідомлює: спостережний пост на відкритій місцевості — це не та позиція, де можна сховатися від обстрілу. Тоді він вирішує зайняти опорний пункт противника, аби зберегти життя своїх хлопців. Частина з них залишається прикривати правий фланг, решта кинулася вперед.

Такої відчайдушності українців бойовики, мабуть, не очікували. Результатом зіткнення стали втрати терористів — близько 20, одного бойовика було взято в полон. Андрій Кизило наказує закріпитися на захопленому ворожому ВОПі, зайняти кругову оборону.

Противник удається до ще однієї атаки групи Кизила, але безуспішно. А потім починає «крити» відчайдухів із мінометів.

— Бойовики розносили цей ВОП на друзки. Та й окопи там неглибокі, по коліна. Одна міна залетіла просто в окопчик, де були ми, — згадує Рустам Бабешко. — Власне вибуху я не чув, можливо, тому, що мене вже трохи контузило внаслідок вибуху «Мухи». За хвилину отямився, озирнувся. У мене на правому боці весь одяг розірвано осколками, але мене не зачепило. Кидаюсь до «Орла», який лежить поряд, тягну його в безпечне місце. Знімаю його броник, а на лівому боку рана завбільшки з п’ятак, — шансів в Андрія не було: осколок уразив серце… Разом із ним загинуло ще троє наших хлопців…

Місяць тому, після Нового року, Андрій був у відпустці. 6 січня на своїй сторінці в соцмережі він розмістив світлину із сином, яку підписав: «Поганяли на санках)))». Восьмимісячний син більше не знатиме батька…

Роман ТУРОВЕЦЬ

 

1 лютого 2017 року за особисту мужність і героїзм, незламність духу, виявлені в захисті суверенітету й територіальної цілісності нашої держави, самовіддане служіння українському народові Президент присвоїв звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» заступникові командира механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади капітану Андрієві Кизилу (посмертно).

Заступник командира бригади Валерій Гудзь:

— Уперше я зустрів Андрія наприкінці серпня 2014 року в Запорізькій області, де батальйон відновлював боєздатність. Лейтенант, який щойно прийшов з академії, намагався лагодити БМП! Те, що він був увесь у мастилі, схоже, його анітрохи не хвилювало. Головне — результат. Решту днів, які я спостерігав за молодим офіцером, він продовжував радувати око комбата: усіляко намагався поліпшувати свої навички водіння БМП, виконання вогневих вправ. За кілька тижнів уже в районі АТО, поблизу села Петровського, я призначив його на одну з найпроблемніших позицій на стику двох рот, де бойовики були надто активними. Андрій грамотно організував систему вогню, фортифікаційне обладнання позицій. Щоранку він обходив кожен окоп, кожне укриття. Коли я оглянув цю позицію, то все було зроблено практично ідеально з погляду військової науки. А невдовзі я вирішив призначити його командиром роти. 2015-го його було визнано найкращим командиром роти в секторі «М».

Через рік, коли Андрію присвоїли звання старшого лейтенанта, ми вже розглядали його як кандидата на начальника штабу батальйону. А коли в 1-му батальйоні вивільнилася посада заступника командира, не було жодних вагань із приводу того, кого призначити. І на цій посаді Андрій зарекомендував себе дуже добре. Саме тому його подали на дострокове присвоєння звання капітана.

У ньому взагалі дивним чином поєдналося все те, що включає в себе слово «офіцер». Саме про таких хлопців кажуть: він — майбутнє нашого війська. І ми його втратили…

Прес-офіцер бригади капітан Олена Мокренчук:

— Ви бачили його очі?.. Таким очам не можна не вірити. І люди йому довіряли. Під його командуванням більше як сто бійців брали участь у боях поблизу Петровського та Нової Ласпи, півтора року утримували оборону на одному з найважливіших напрямків поблизу Волновахи. Його поважали та беззаперечно слухалися набагато старші й досвідченіші бійці, які пройшли важкі бої на початку АТО, до його думки дослухалися навіть старші командири. Андрій ніколи нічого не робив спонтанно — завжди тільки ретельно продумано.

Навіть на війні Андрій знаходив час для самовдосконалення. Ще коли ми були у Волновасі, одного разу попросив мене знайти для нього… вчителя англійської мови! Я знайшла. І коли на позиціях було спокійно, він одразу йшов на урок: англійська йому була потрібна для майбутнього вступу в Національний університет оборони.

Він завжди був щирим, урівноваженим. Попри всі заслуги й досвід, умовити його розповісти про власні подвиги було майже неможливо. А ще він був надзвичайно скромним. Якось я йому сказала, що він скоро стане генералом. Андрій тоді зашарівся: «Що ви. Я просто виконую свою роботу…»

Сергій (позивний «Гоша»):

— Я вже демобілізований, воював у третю хвилю з Андрієм, він був нашим командиром. Ні я, ні мої друзі ніколи не замислювалися над тим, скільки йому років, а виявилося — лише 23… А ми завжди сприймали його як наставника. Він умів із кожним знаходити спільну мову, за необхідності — переконувати. І за спини ніколи не ховався.

Схожi записи: