Бій під Крутами — символ боротьби за свободу та незалежність українського народу

 Січень 28, 2017

5484_p_21_img_0001Крутянський бій породив велику кількість міфів, легенд і домислів різного спрямування: від героїчного піднесення до цілковитого заперечення його історичної ваги

5484_p_21_img_0003Про події та героїв тих часів кореспондентові «Народної армії» розповів головний спеціаліст із регіональних питань Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області Сергій Бутко

— У грудні 1917 року, для охорони кордону України від нападів із півночі невеликих більшовицьких загонів, із Києва до Бахмача було направлено першу та другу сотні Української юнацької школи ім. Богдана Хмельницького на чолі з начальником школи сотником Дем’яном Носенком. Їм було надано саморобний бронепоїзд із гарматою й двома кулеметами. Ці підрозділи вдало розбивали більшовицькі банди й утримували порядок на залізниці. Саме вони із часом стали основою українського військового загону під Крутами.

На початку січня 1918 року більшовики розгорнули наступ на Київ двома групами: одна вздовж залізниці Харків — Полтава — Київ, друга — у напрямі Курськ —Бахмач — Київ. В умовах ешелонної війни бойові дії точилися вздовж залізничних колій, від станції до станції.

— Побутує твердження, що Центральна Рада не мала надійних збройних сил і, крім загону юнаків під Крутами, її нікому було захищати. Чи так це?

— Дані історичних досліджень свідчать про інше: за три місяці війни, з грудня 1917-го по лютий 1918 року відбулося щонайменше 200 боїв і збройних сутичок між військами Центральної Ради й Раднаркому. Проте Центральна Рада зазнавала серйозних утруднень з організації відсічі ворога. Річ у тім, що в Києві налічувалося до 20 тис. військових, але частина з них під впливом більшовицької пропаганди оголосили нейтралітет і не брали участі в боротьбі. У критичний момент опорою української влади стали курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, який сформував Симон Петлюра, Гайдамацький кіш Слобідської України й добровольці.

— А хто були ці добровольці?

— На заклик Центральної Ради стати на захист Батьківщини відгукнулася патріотично налаштована молодь. 18 січня 1918 року на зборах студентів Київського університету св. Володимира та Українського народного університету було оголошено запис добровольців у Студентський курінь імені Січових стрільців. Студентів підтримали учні ІІ Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії.

У курінь записалося понад 200 юнаків. Їх зібрали в казармах Костянтинівського військового училища на Печерську, де студенти й гімназисти пройшли початкову військову підготовку. 27 січня Перша сотня Студентського куреня під командою старшини Омельченка, на той час студента Українського народного університету, прибула на допомогу невеликому українському загону. Проте Бахмач уже здали червоним і відступили до Крутів — залізничної станції поблизу Ніжина.

— Яким тоді було співвідношення сил?

— Напередодні бою, який розпочався вранці 16 січня 1918 року (29-го — за новим стилем) співвідношення було таким: чотири сотні Першої київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького (близько 400 юнкерів), Перша сотня Студентського куреня Січових стрільців (116 —130 вояків), 20 старшин і майже 80 добровольців із підрозділів місцевого Вільного козацтва з Ніжина. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд із гарматою на залізничній платформі. Боєм командував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко. Українцям протистояли понад 3000 вояків загону революційних військ більшовицької Росії — червоногвардійці, солдати-росіяни та балтійські матроси. Вони мали у своєму розпорядженні артилерію та бронепоїзд.

— Як відбувався той бій? Якими були його наслідки?

— Бій розпочався вранці й тривав до вечора. Українці відбили кілька атак більшовиків, у яких обидві сторони зазнали значних утрат. Під натиском переважних сил ворога українські загони, забравши вбитих і поранених, відступили до ешелону, котрий чекав на них за кілька кілометрів від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони рушили до Києва.

Особливої трагічності бою під Крутами надала така обставина: чота (взвод) студентської сотні, відступаючи в сутінках, заблукала й потрапила в полон. І наступного дня 27 студентів і гімназистів було розстріляно.

За сучасними підрахунками, утрати українських військ під Крутами становлять 70–100 осіб. Серед них — 37–39 студентів i гімназистів: 27 розстріляних, 10–12 убитих у бою. Більшовицькі війська втратили під Крутами майже 300 осіб.

Я вважаю, що, затримавши ворога на чотири дні, київські юнаки дали змогу укласти Брест-Литовський мир, який де-факто означав міжнародне визнання української незалежності. І хоча в перебігу військових дій цей бій не мав вирішального значення, у свідомості багатьох людей він набув особливої ваги завдяки героїзму української молоді, яка в нерівному бою затримала наступ ворога. Цей бій став символом боротьби за свободу та незалежність українського народу.

Вадим МИСНИК

Як склалися долі  деяких «крутянців»

5484_p_21_img_0002Тих студентів, які потрапили в полон, більшовики катували, над ними всіляко глумилися. Комісар червоноармійського загону Є. Лапідус у 30-ті роки так розповідав про ті події: «Наступного дня, коли ми від’їжджали зі станції Крути, потяг по дорозі зупинився, і з вагона було виведено всіх затриманих. За 300 кроків від потяга їх розстріляли розривними кулями».

Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили й інші полонені.

Захисників Крутів заборонили ховати, залишивши їхні спотворені катуванням тіла для залякування місцевого населення. Попри цю антихристиянську й антигуманну заборону, священик села Печі разом із жителями села звезли тіла до теплої хати, щоб їх можна було вирівняти, а потім зібрали по селу чисте полотно і, вистеливши ним дорогу до братської могили, усе-таки поховали полеглих юнаків на кладовищі села. У березні 1918 року, після вигнання російсько-більшовицьких нападників за умовами Брест-Литовського миру, тіла героїв було перезахоронено на Аскольдовій могилі в Києві.

У кожного з юнаків — учасників бою під Крутами — долі склалися по-різному. Але практично всі хлопці, яким пощастило вціліти, продовжили службу в армії Української Народної Республіки. Наприклад, старшина Яків Рябоконь брав активну участь у Другому зимовому поході під командуванням Юрія Тютюнника. Після того, як його учасники зазнали поразки, він продовжив боротися з радянською владою в партизанському загоні, а згодом змушений був залишити Україну. Помер він у Польщі 1930 року.

Поручик Іван Грушецький, повернувшись із поля бою, обіймав командирську посаду в школі, де готували старшин для Армії УНР. Потім «перекваліфікувався» у священики. Службу Божу правив в одному з храмів на Волині. Восени 1939-го, після «визвольного походу Червоної армії в Західну Україну», його було заарештовано. У тюремній камері Іван провів майже рік і влітку 1940-го помер.

Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк протягом 1920–1921 років перебували в особистій охороні Головного отамана Симона Петлюри. Після того, як УНР зазнала остаточної поразки, Микола опинився на Заході. А згодом — у США. Там і закінчився його життєвий шлях.

Сергій Захвалинський, уродженець Чернігівщини, після окупації України більшовицьким режимом зумів здобути фах інженера, а згодом опинився у Війську Польському.

За радянських часів про юнаків, які перепинили під Крутами шлях більшовицькій орді на Київ, у підручниках історії не згадували. А якщо їхні прізвища й з’являлися, то називали їх не інакше, як «буржуазними націоналістами й зрадниками трудового народу». До того ж правду про січневі події, які передували бою під Крутами, особливо про сам бій, усіляко фальсифікували.

Сергій ЗЯТЬЄВ

 

Схожi записи: