Чи з’явиться в Україні День ушанування солдатської матері?

 Січень 23, 2017

18_р_nadiyaРоздуми над долями тих із них, котрі відправили на війну своїх синів

Любов матерів до своїх синів не знає меж. Мені відомо багато прикладів високої жертовності солдатських матерів заради своїх синів, яких відправили на війну на Схід України. До таких належить і Марія Панасюк. Її син Андрій був бійцем десантної бригади. В одному з боїв у його бронетранспортер влучив снаряд ворожого танка. Весь екіпаж загинув, а важко пораненого Андрія бойовики захопили в полон. Її другий син Іван повідомив про загибель брата, але материнське серце віщувало, що Андрій живий. Марія прибула в Донецьк, де знайшла сина в реанімаційній палаті місцевої лікарні, але зустрітися з Андрієм бойовики не дозволили. Тоді вона запропонувала поміняти себе на сина. Ті погодилися, адже Андрій без належного догляду міг померти від ран.

Солдатську матір кинули в підвал приміщення колишньої донецької СБУ, улаштували перевірку, били, ображали. На десятий день перебування в полоні бойовики відвезли Марію Панасюк до сина й дозволи забрати його з лікарні як безнадійного. Та на цьому випробування не завершилися. Дорогою автобус підірвався на міні. Один пасажир загинув, іще трьох було поранено. Відважна жінка витягла їх з ушкодженого автобуса, надала першу допомогу, а потім іще майже три місяці доглядала за сином Андрієм і пораненими. Пізніше Марія Панасюк стала волонтеркою, збирала кошти на лікування українських бійців.

Великі випробування випали й на долю Лариси Петрівни, матері загиблого смертю героя на Донбасі солдата Фаріза Ібрагімова. Та горе втрати не зламало її. Вона не тільки мужньо долає всі випробування долі, а й активно долучилася до волонтерського руху підтримки бойових побратимів загиблого сина. Разом із донькою Оксаною жінка посилює роботу благодійного фонду «Від душі до серця», який створив перед відправленням на війну Фаріз.

До таких сильних духом патріотів належать і сотні інших солдатських матерів, сини яких смертю героїв полягли на Донбасі. Коли знайомишся з ними, то знову й знову переконуєшся в перевіреній віками істині: якщо в Україні є такі матері, то жоден ворог не зможе перемогти український народ! Тому солдатські матері заслуговують на всебічну підтримку від держави, суспільства, кожного громадянина України на увічнення їхнього подвигу.

Понад 20 років знаю голову Всеукраїнського комітету солдатських матерів Валентину Артамонову, яка входить до Громадської ради при військовому відомстві. Багато добрих справ на рахунку активісток цієї організації. Зокрема вони зробили свій внесок у подолання сумнозвісної дідівщини в Збройних Силах України, у посилення соціального захисту матерів, які втратили своїх синів на службі в армії.

Пригадую одне з виїзних засідань Всеукраїнського комітету солдатських матерів, яке відбулося в навчальному центі Сухопутних військ «Десна». Там вони ознайомилися з умовами життя та служби військовослужбовців, зустрілися зі своїми синами. А потім представники Міністерства оборони України організували для них круглий стіл, де вони обговорили проблеми, що хвилювали солдатських матерів. Мені запам’ятався виступ активістки із Запоріжжя, яка запропонувала на державному рівні підтримувати тих із них, котрі втратили синів під час виконання обов’язків військової служби. Зокрема запровадити День ушанування солдатської матері, поставити їй пам’ятник.

Захід, про який я розповів, відбувся за кілька років до початку війни на Сході України. Можливо, тому пропозицію солдатської матері не було почуто і вона не знайшла широкої підтримки. Бо тоді, за мирного часу, випадки загибелі військовослужбовців були поодинокими. Нині, коли третій рік триває війна на Донбасі, українські військовослужбовці в районі проведення антитерористичної операції виявляють героїзм і мужність у боях із новоявленими окупантами. Та, на жаль, на цій війні не обходиться без втрат. Усі ми з тривогою стежимо за повідомленнями з району АТО. І майже щодня серце стискає туга за черговим загиблим нашим героєм на полі бою. Важко ми переживаємо такі втрати. Мимоволі подумки звертаємося до матерів, які відрядили на війну своїх синів і недочекалися їх додому. Ми сповнені готовності доземно їм уклонитися, віддати данину шани й подяки за виховання героїчних захисників рідної землі.

Пригадую торішню презентацію третьої книги нашого колективу «Вклоняємось доземно українському солдату», що відбулася з нагоди 25-річчя надання газеті «Народна армія» статусу Центрального друкованого органу Міноборони України. Велике враження справила зустріч із героями нарисів, замальовок, про яких ішлося в книзі, котру підготували військові журналісти. Та особливо зворушив виступ Наталії Іванівни Дубчак, матері загиблого героя АТО Олександра. Усі без команди, ніби за покликом серця, підвелися й стоячи слухали виступ солдатської матері. Так присутні висловили їй шану та визнання.

Під враженням від побаченого пригадав ту жінку, яка ще за мирного часу порушувала питання про запровадження в Україні Дня вшанування солдатської матері. Із розмов з активістками Всеукраїнського комітету солдатських матерів зрозумів, що нині вони вважають особливо актуальною таку пропозицію. Ці жінки з початком війни на Сході України багато роблять для об’єднання суспільства навколо Збройних Сил, ніби уособлюючи той потужний ланцюг, який міцно з’єднує наше військо з усім українським народом. Відправивши на війну своїх синів, солдатські матері стають берегинями кожного українського бійця, тому багато з них підтримують ідею запровадження в нашій державі Дня вшанування солдатської матері, її подвигу, жертовності заради свободи й незалежності України.

Сподіватися на повернення — це одвічне покликання українських жінок. Вони вспадкували його від своїх матерів і бабусь, які також колись проводжали на Другу світову чоловіків, братів, синів. У період визволення території України від німецько-фашистських окупантів польові військкомати направляли на передову чоловіків, не одягнених у військову форму та неозброєних. Тисячами новобранці гинули в перших боях. Отримавши похоронки, солдатські матері та вдови брали на свої плечі весь тягар подальшого життя. Вони усвідомлювали весь трагізм відправлення на передову їхніх рідних. Але ніхто не міг навіть уявити своєї участі в акціях проти відправлення рідних на війну. Розуміли, що це миттєво могло стати приводом для арешту як ворога народу. Та головне — широкого осуду з боку оточуючих. Нині як свідчення їхнього подвигу — тисячі одягнених у бронзу, граніт жінок, які навічно застигли в скорботі над загиблими синами України в Другій світовій війні…

Володимир ЧІКАЛІН

Фото Волонтерського фотопроекту “Якби не війна”

Схожi записи: