Яблука зі смаком перемоги

 Січень 22, 2017

5483_p_20_img_0001Відродження правдивої пам’яті про українських учених-помологів зі світовим ім’ям — Cимиренків відбулося лише за часів незалежності України

Нещодавно виповнилось 125 років із дня народження видатного українського помолога й селекціонера плодових культур в Україні Володимира Симиренка. Ця дата — добра нагода розповісти нашим читачам про славетну родину Симиренків, знаних учених-садівників, відомості про яких в СРСР тривалий час перебували під забороною

Уперше прізвище Симиренко я почув семирічним хлопчиком від хазяйки будинку, в якої наша родина винаймала дві кімнати після звільнення батька з армії та повернення в Україну. Людмила Михайлівна, яка свого часу відвідувала лекції професора Симиренка в Уманському плодово-ягідному інституті, працювала в садівництві й майже пошепки розповідала моїм батькам історію про вченого-садівника. Не скажу, що я багато чого запам’ятав і тим паче зрозумів, але смак яблук Ренет Симиренка і Слава переможцям, якими пригощала хазяйка, мені подобається й досі.

Родовід Симиренків розпочався від козака Степана, який понад 20 років перебував на Січі, потім чумакував і покинув білий світ наприкінці ХVІІІ століття. Його син Федір, будучи кріпаком, будував разом зі своїм тестем Яхненком млини над річкою Вільшанкою біля рідного Платонового хутора, поблизу Млієва, що на Черкащині. Згодом, викупивши себе і двох своїх синів із кріпацтва, він став одним із перших українських підприємців-цукрозаводчиків. Разом зі свояками Яхненками заснував знамениту фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Фірма спорудила перший у Російській імперії механічний пісково-рафінадний завод, машинобудівний завод з обслуговування цукроварень та перші пароплави на Дніпрі «Українець» та «Ярослав».

Сини Федора — Платон і Василь, діставши відмінний інженерний вишкіл у знаменитому Паризькому політехнічному інституті, продовжили справу батька. Промисловець-цукрозаводчик Платон став іще й одним із засновників раціонального садівництва в Україні. Його коштом 1860 року було надруковано перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Брат Василь, інженер-конструктор і технолог у галузі цукроваріння, був також визначним меценатом. Він, зокрема, заповів усе своє майно, оцінене майже в 10 мільйонів карбованців, на потреби української культури.

5483_p_20_img_0002Справу Платона в садівництві доволі успішно продовжив його син Левко. Після закінчення Одеського університету майбутнього вченого-помолога за участь у русі народників було заслано в Сибір. Там він працював садівничим, організовував будівництво теплиць і навіть заснував Красноярський міський парк. Повернувшись до Млієва одруженим, Левко Симиренко за короткий час створив маточний колекційний сад і помологічний розплідник, який став найкращим у царській імперії й одним із найбагатших в Європі. 1887 року на сільськогосподарській виставці в Харкові Левко презентував зимовий сорт яблуні, який назвав на честь свого батька Платона Федоровича — Ренет Симиренка.

5483_p_20_img_00031917 року Левко Симиренко передав помологічний розсадник у власність держави й став його директором та науковим керівником. Через три роки, напередодні Різдва, фундатора розсадника було вбито у власному будинку. Колеги та приятелі Левка Платоновича мали відомості, що злочин скоїв місцевий житель — таємний агент Всеросійської надзвичайної комісії.

Продовжив справу Левка Симиренка його син Володимир. Після закінчення у 1918 році сільськогосподарського відділення Київського політехнічного інституту він працював у відділі садівництва міністерства земельних справ, а потім у Всеукраїнському сільськогосподарському науковому комітеті. Та головна справа його життя розпочалася в рідному Млієві, коли на теренах колишнього маєтку Симиренків 1920 року було засновано Садово-городню дослідну станцію й Центральний державний плодовий розплідник України.

5483_p_20_img_00041930 року Володимир Левкович організував та очолив Всесоюзний НДІ плодово-ягідного господарства, який було розміщено в монастирських будівлях на околиці Києва.

Усе це сприяло визнанню України як центру помологічної науки, що було дуже не до душі прихильникам улюбленця Кремля Івана Мічуріна, які вдалися до політичних інтриг і розпочали кампанію, спрямовану особисто проти Володимира Левковича.

Посилення тиску на Симиренка закінчилося його арештом. «Мого батька арештували 7 січня 1933 року, — згадувала дочка вченого Тетяна Володимирівна. — Усю ніч чинили трус у домі й палили в каміні наш родинний архів. Горіли козацькі грамоти, листування, малюнки Шевченка й грамоти про премії з виставок, присуджені Левку Платоновичу за матеріали з мліївського розсадника. Тата забрали о другій ночі, а о четвертій сказали нам звільнити дім».

Симиренко чекав на виконання вироку в камері смертників. Як аргументовано доводить відомий симиренкознавець Петро Вольвач, Симиренко на той час виявився ідеальною постаттю для створення з нього «керівника злочинної шкідницької антирадянської організації». За цією справою 1933 року проходили тисячі учених — агрономів, ветеринарів, інженерів і простих колгоспників.

Засуджений Володимир Левкович майже рік провів у Лук’янівській в’язниці в очікуванні страти, яку згодом замінили на десять років суворого режиму. Симиренко кілька разів звертався в прокуратуру про помилування, та все марно. Нарешті напередодні 1937 року його достроково звільнили, але слідом було надіслано депешу про новий арешт. Начальник колонії про це попередив Симиренка, і він, провідавши своїх рідних, поїхав у Москву з надією на підтримку й допомогу академіка Миколи Вавилова та інших авторитетних учених. Та в Москві на Курському вокзалі його знову заарештували.

Майже вісім місяців тривало нове слідство, але злочину так і не було виявлено. Здавалось би, найгірше позаду: Володимир Симиренко надійшов у розпорядження тресту Держплодорозсадник, і йому дозволили працювати агрономом в Обоянському розпліднику в Курській області. Проте навесні 1938 року його втретє заарештували й посадили у в’язницю. Володимира Левковича знову звинувачували в антирадянській, шкідницькій діяльності та вдруге засудили до розстрілу. Вирок було виконано вночі 17 вересня 1938 року.

Так обірвалась династія вчених-садівників Симиренків. По смерті Сталіна радянська влада обережно почала реабілітовувати засновників українського садівництва. Оскільки Левка Платоновича вбили комітетники давно, то його смерть приписали «невідомим бандитам», а народницькі симпатії навіть схвалювали. Згодом витягли із забуття спогади про Федора Степановича та Платона Федоровича. Було дозволено згадувати й про Яхненків. А от Василя Федоровича та Володимира Левковича геть викреслили з історії.

Лише на початку 90-х років минулого століття завдяки дочці Володимира Симиренка й небайдужим українським патріотам світле ім’я вченого було відновлено.

Нещодавно в соцмережах прочитав меседж одного росіянина: «Утром заезжал в «Ленту», видел там яблоки. Называются Слава победителям. Отечественные. Мелкие. Цена 49,99 рублей. На фоне остальных сортов яблок, которые «не победители», смотрятся блекло. Зато название необычное. Если приурочили к годовщине Победы, то надо было посолиднее выбрать: все же, если имелась в виду победа в импортозамещении, то тоже…»

Достеменно не відомо, що там вирощують росіяни, але сорт Слава переможцям вивели від гібридизації Папіровки й Макінтоша селекціонери Мліївської станції під керівництвом Симиренка ще 1928 року як «яблука великі й середні». Не було тоді ще ані «імпортозамєщєнія», ані «побєдобєсія».

Ризикну припустити, що в назві Слава переможцям криється не лише визнання заслуг багатостраждальних подвижників, які потом і кров`ю торували шлях до кращого життя, а й незламний переможний дух українських учених, конструкторів, науковців, винахідників, агрономів, яких не лякали переслідування, обшуки, сибірські табори й катування. Їхнє життя подає нам приклад відваги, самовідданості та любові до рідної землі.

Олександр ТЕРЕВЕРКО

Схожi записи: