Чиновницький «футбол», або Справедливість не виміряєш тільки квадратними метрами

 Січень 20, 2017

5483_p_16_img_0002Трохи більше як рік тому я був свідком щемливої події, яка відбулась на одній із новобудов Київщини. Тоді з нагоди Дня Збройних сил України за участю керівництва держави сім’ям полеглих героїв АТО вручали оглядові ордери та ключі від квартир. На мітингу лунали слова подяки спікерів, а у власників житла на обличчях замість усмішок були сльози. Там я дав собі обіцянку неодмінно зустрітися із цими жінками й дітьми. Але не одразу, а за якийсь час, аби розпитати, як вони прожили його та чи мають проблеми, які їх турбують. Минув рік. Набираю записаний на тій акції номер мобільного вдови полковника Сергія Циганка Тетяни й викладаю свій творчий задум. Довго вмовляти жінку не довелося…

Сергій Анатолійович очолював 330-й центральний вузол фельд’єгерсько-поштового зв’язку ГШ ЗС України й загинув із кількома колегами, виконуючи бойове завдання. Вони доставляли в оточене Дебальцеве фахівців та обладнання для налагодження зв’язку з підрозділами. Його група потрапила в засідку терористів 9 лютого 2015-го. Їх розстріляли поблизу села Логвинове на автошляху Бахмут — Дебальцеве. Циганкові судилося прожити тільки 40 років і 40 днів.

…Тетяна Циганок не знаходила спокою: Сергієва мобілка кілька діб мовчала. В новинах тільки й говорили про дебальцівське пекло. Може сталося найжахливіше? А може, усе-таки взяли в полон, тож не бити на сполох, потерпіти, дочекатися звісточки? Кожна година того мовчання вимотувала. Побудувати щось логічне заважали спогади про прощання та незвичну поведінку коханого перед від’їздом. Навіщо було йому розповідати, де лежать колеса від авто, які мастила й деталі треба замінювати? А на шістнадцяту річницю весілля він сам накрив на стіл, забрав її з роботи, тепло поспілкувався… Чому раніше так не робив, а того клятого року немов хотів усе надолужити? Навіщо повернувся, коли їхав на війну, невже тільки для того, щоб поцілувати в мокрі й солоні від сліз губи та щоки?

— Сергія шукали майже місяць. Перша звістка надійшла не від своїх. На одному з «республіканських» сайтів з’явилась новина про успішну операцію та знищення полковників ЗСУ Павлова й Циганка, — розповідає Тетяна Василівна. — Хтось сказав: підробка. Але я впізнала посвідчення чоловіка в шкіряній обкладинці, купленій після закінчення інституту 1998-го. Сподівалася: це така гра. Минуло два тижні тиші, надія згасала. Спершу знайшли тіло Павлова. Я була на похороні, де ніхто мене не знав. У церкві на відспівуванні почула розмову офіцерів: «Ховаємо Павлова, а недавно знайшли Циганка». Підійшла до них і питаю: «Хлопці, нічого не хочете розказати, ви ж усе знаєте?» По обіді показали фото з моргу, на якому впізнала Сергія. 9 березня його поховали.

Циганки завше хотіли мати свій затишний куточок. Усі роки служби родина сподівалася, що перебуває на квартобліку з 1999-го недаремно. Мешкали в гуртожитку, знімали кімнати, згодом оселилися в комунальному прихистку зі спільною кухнею та санвузлом. Роки пливли, і подружжя задумалося про купівлю квартири. Навіть вели перемовини з банком про кредит.

— Певно, Сергій мав передчуття. Ще до війни казав: «Треба вибити квартиру, хоч ти поживеш у ній із дітьми», — зауважує співрозмовниця й наголошує, що й це казенне житло далося їй та іншим удовам непросто.

Розмовляємо в чудовій 67-метровій квартирі Циганків в одній із висоток на Софіївській Борщагівці Києво-Святошинського району.

— Оглядові ордери вручили в грудні 2015-го, обіцяючи, що новоріччя зустрінемо у своїх оселях. Але повного пакету документів довго не було. У лютому нарешті зареєструвалися, а в кінці березня в’їхали в помешкання. До літа укладали угоди з постачальниками комунальних послуг. Бігали інстанціями колективно п’ять удів атовців, яких об’єднали спільні проблеми. Досі ніяк не приватизуємо квартири, — каже Тетяна Циганок. — У вересні ГоловКЕУ Міноборони видало довідки для подання в районний відділ приватизації житлового фонду в Боярці. Там сказали: «Квартири не виділено в комунальну власність, дайте первинні документи». Мовляв, вам у ЖЕК. Контора направила в сільраду — по витяг із рішення про те, що будинки виведено в комунальну власність. А сільраді потрібні не ми, а представники відомства, з якими там розмовлятимуть. Виходить, що із забудовником вирішили питання надання нам квартир, але юридичний аспект цього кроку недопрацювали. Нам досі конкретно ніхто не пояснив, як розв’язати проблему, лише футболять від одного кабінету до іншого. У чиновників доводиться все випитувати з боєм.

Тією біганиною жінці займатися нелегко: потрібно ставити на ноги двох синів, тож треба працювати не лише медсестрою в дитячій поліклініці в столиці, а й брати підробітки. Очевидно, що удовам бракує правової допомоги, як своєрідну альтернативу дружини загиблих героїв вибрали вступ в організацію «Крила 8-ї сотні» під орудою Ірини Міхнюк, де знайшли майданчик для спілкування та обміну інформацією.

— Якось улітку дізналася про путівки для дітей загиблих атовців. Поїхала у військкомат і довідалася про державну програму оздоровлення. Там повідомили: можливо, мені телефонували, а я слухавки не взяла. Смішно якось, адже всі дорослі люди, — розповідає пані Циганок. — Після того в серпні запропонували поїздку в Грецію та Хорватію. Але ті путівки нам не дарували, ми їх буквально вибивали, звертаючись по допомогу до волонтерів. А ще боляче за те, що нас не привітали ні словом, ні листівкою з Днем Збройних Сил України. Невже наші чоловіки заслужили на таке ставлення?

 

5483_p_16_img_0001Чому пільга інколи стає соромом?

А от удова полковника Артура Музики, який загинув із Циганком, теж Тетяна (два роки тому вони не були знайомі, а тепер — найкращі подруги), розповіла про соціальну колізію, у якій вони опинилися.

— У столиці влада компенсує частину комуналки, яку мають сплатити вдови атовців-киян. Ми звернулися до сільського голови із запитом, чи можлива й нам така допомога. Він сказав, що це компетенція району. У райдержадміністрації пообіцяли посприяти: «Пишіть заяву на голову села та РДА, ваше село багате й перевиконало бюджет». Гроші, мовляв, є. Днями надійшла відповідь: «Коштів не передбачено». Чому нас постійно ділять, адже ми такі ж удови, як і ті, яким дали квартири в Києві? Ми не винні, що наше житло нині в селі та що тепер нам соціальної картки киянина не бачити, хоча в передмісті практично ночуємо, а решту часу проводимо, як і діти, у столиці, — емоційно вимовляє Тетяна Миколаївна. — До роботи дістатися — 9 грн в один бік. Діти добираються до школи — платять, бо в маршрутці постійно є пільговики. Якось за пенсійним син не міг сісти в три автобуси поспіль, спізнився в школу. Синові загиблого офіцера соромно признаватися про свою перевагу, він уважає за краще просто платити. Чому?

Тетяна Музика (вона старший солдат ЗСУ) теж подолала тернистий шлях до власного житла. Із чоловіком і сином знімали двокімнатну на Єреванській за 5 тис. грн. Коли Артур загинув, попросила надати прихисток, бо не могла платити такі кошти за квартиру. Запропонували кімнату площею 8 кв м із грибком і без шпалер, зі спільною кухнею.

— Хоч як було сутужно, я не погодилася на той варіант. За чотири місяці в переобладнаній казармі тимчасово надали квартиру площею 23 кв. м, призначену… одному полковникові. Його попросили, аби він дав пожити, аж поки отримаю щось своє. Погодився, бо мова йшла про один-два місяці. А довелося мешкати більше як півроку, — згадує недавні події пані Музика. — Звісно, з тим офіцером виникали неприємні розмови, і його можна зрозуміти. До пам’ятного грудня 2015-го (вручення ордерів) ми були на телебаченні, ходили в Мінсоцполітики, добиваючись квартир. Аж поки нас почули…

11-річний Марко Музика сором’язливо каже, що через зламаний старий комп’ютер йому доводиться всі справи виконувати по телефону. Купити новий мама не має змоги. А от 16-річний Антон Циганок займається спортом: у його кімнаті на видноті лежать гантелі. Плечі, які треба підставляти мамі й молодшому на чотири роки братові, потрібно добре підкачувати.

— Тато дуже хотів, щоб я займався плаванням, — каже Антон, який брав участь у юнацьких чемпіонатах України, Європи й має 16 медалей. — Батько тим пишався. Тепер дуже важко… Ні в кого спитати поради, а вона дуже потрібна. Є справи, коли треба поговорити з близьким. Із мамою так не поговориш, бо в чоловіка інший погляд, а я хочу чинити саме як чоловік. Хочу вступити у виш, реалізуватися в житті. Тому постійно працюю над собою: удача стукає до тих, котрі не лише мріють…

Геннадій КАРПЮК

Схожi записи: