Перший орден він отримав у боях поблизу шахти «Південна»

 Січень 15, 2017

5482_p_12_img_0001Я познайомився з молодшим лейтенантом Олександром Бронніковим на урочистому зібранні з нагоди Дня Сухопутних військ Збройних Сил України. Того дня Міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак вручив йому орден «За мужність». Це була вже друга така нагорода: ІІІ ступеня він отримав 2015 року. Вже сама їхня назва свідчить про те, що нею відзначають, як кажуть у військовому середовищі, не за красиві очі. А за особисті заслуги на полі бою

На війні Олександр Бронніков перебуває з перших днів її початку на Сході України. Вирушив у район проведення АТО добровольцем. Нині він служить в одній з механізованих бригад ЗС України на посаді командира роти вогневої підтримки одного з батальйонів. Коли поцікавився, яким був шлях до офіцерських зірок, то Олександр розповів таку історію. Свого часу він вступив у колишнє Сімферопольське вище військово-політичне училище. Але із четвертого курсу кинув навчання. Розчарувався в майбутній професії офіцера, як признався він.

Однак усе круто змінилося в ставленні до професії захисника Вітчизни з початком бойових дій на Сході України. Не дарма кажуть, що війна дуже змінює долі й характери людей. От і Олександр Бронніков зробив свій вибір і добровольцем став до лав захисників рідної землі. Спочатку був головним сержантом взводу, потім призначили його командиром.

Пригадуючи події більше як річної давності, вніс у розмову таку цікаву деталь. За його словами, колектив, який він очолював, називали взводом кавалерів ордена «За мужність». У ньому на той час воювало п’ять бійців, удостоєних такої нагороди. Ділячись враженнями про своїх колишніх підлеглих, Олександр Олександрович із теплотою в голосі називає їх рідненькими та гордо розповідає про їхні подвиги. І виходить, що всі вони справжні герої.

Наприклад, солдат Євген Ч. був серед тих, кого першими відправили на війну в Афганістан, повернувся він додому з бойовими нагородами. А коли на Сході України спалахнуло полум’я війни, добровольцем пішов захищати рідну землю. В одному з боїв ворог притиснув до землі розвідників вогнем із дзоту. Тієї критичної хвилини сказав своє вагоме слово гранатомет Євгена, який влучив в амбразуру споруди. Внаслідок вибуху гранати здетонував боєзапас. Найкращим кулеметником зарекомендував себе ще один солдат Євген К. В одному з боїв він зупинив просування двох машин ворога, знищивши 11 бойовиків, а решту змусив накивати п’ятами. Своєрідний рекорд установив молодший сержант Олександр П. Він зняв своєю гвинтівкою докучливого ворожого снайпера за два кілометри від нього. Справжнім героєм проявив себе в боях і його підлеглий Руслан І. Він виявив двох снайперів противника. Аби забезпечити відхід наших корегувальників, які засікли небезпечну ціль, Руслан викликав вогонь ворога на себе і таким чином не тільки врятував життя своїх друзів, а й забезпечив знищення засідки противника.

А командир отримав перший орден «За мужність» у боях на блокпосту поблизу шахти «Південна» в Донецькій області. Пригадуючи ті бої, Олександр Олександрович розповів: «Бували дні, коли ми перебували під обстрілом від двох до чотирьох годин, відбивали по кілька атак ворога. Якось поруч із бліндажем вибухнув 152-міліметровий снаряд. На щастя, ніхто з бійців не загинув, хоча всіх оглушило. Але ніхто не випустив із рук зброї. Стояли в повному розумінні цього слова на смерть. І вистояли!»

За участь у тих боях командира взводу представили до першого ордена «За мужність». Окрім того, молодшого лейтенанта призначили командиром роти вогневої підтримки батальйону. Керівництво його частини, припускаю, виходило з очевидної логіки. А саме: не кількість зірок дають перевагу на представлення, а наявність таких командирських рис, як ініціативність, хоробрість, досвід життя. На той час офіцер мав за плечима не тільки майже чотири роки навчання у військовому училищі, а й великий досвід роботи на цивільних посадах. А це має неабияке значення, виходячи з того, що у підпорядкуванні в нього були бійці, старші за віком, які до початку війни працювали за кордоном, у малому бізнесі. Отже, виходило, що за всіма статтями молодший лейтенант підходив на таке призначення.

Поцікавився, яке кредо сповідує Олександр Олександрович, що більш як два роки допомагає йому долати всі випробування на війні. «Ось що скажу із цього приводу, — розмірковував він. — Незалежність своєї держави ми здобули мирним шляхом. Але сталося так, що відтепер нам випала доля боронити її завоювання. Тому моє особисте кредо — все робити для досягнення перемоги над тими, хто підняв руку на наше святе — свободу та незалежність України!»

Ніби відчувши, що заговорив високим стилем, Олександр Олександрович додав до сказаного: «Повірте, це кажу чесно й відверто!» А я подумав, що таке його переконання на генному рівні дісталося йому в спадок від представників родоводу Броннікових, які брали участь у Першій та Другій світових війнах. Його батько Олександр Іванович воював у піхоті з нацистською Німеччиною з 1941 року, дійшов до Берліна, додому повернувся з бойовими нагородами. До батьківських нагород його син Олександр додав два ордени «За мужність».

Володимир ЧІКАЛІН

Схожi записи: