Міжнародний досвід боротьби із сепаратизмом: висновки для України

 Січень 7, 2017

5481_p_16_img_0001Міжнародний досвід врегулювання сепаратистських конфліктів свідчить, що для визначення ефективної стратегії протидії сепаратизму необхідне глибоке розуміння причин виникнення цього явища

За статистикою, на даний час майже в половині країн світу фіксуються рухи, що можуть бути визначені як сепаратистські.

При цьому фахівці зауважують, що ефективною протидією сепаратизму є створення саме таких умов, за яких здійснюється ефективне управління дезінтеграційними процесами. Вбачається, що тоді сама ідея відокремлення з часом втрачає свою популярність.

На Донбасі Україна має справу із гібридним сепаратизмом, який є частиною гібридної війни РФ. На переконання експертів Національного інституту стратегічних досліджень при Президенті України, його основу становить політичний сепаратизм, що базується на викривленні інформації, застосовуванні спеціальних пропагандистських заходів, спотворенні історії України та міфах про краще життя у форматі самопроголошених республік тощо.

Зрозуміло, що цей конфлікт рано чи пізно має завершитися. Проте експерти застерігають від застосування негативного досвіду врегулювання таких протистоянь, зокрема на території України.

Найбільш кривавим у східноєвропейському регіоні вважається сепаратизм на Балканах, де процеси створення та становлення нових держав супроводжувалися війнами, етнічними чистками, військовими злочинами та, як наслідок, численними жертвами серед мирного населення.

На відміну від хорватського, боснійський конфлікт вважається більш кривавим та не є вирішеним і донині. Він супроводжувався хаотичними обстрілами мирного населення, взаємними масовими етнічними чистками, геноцидом.

Складовою балканських конфліктів сепаратистського характеру є конфлікт у Косові, що виник через протистояння двох етнічних груп — албанців та сербів. Фактично діяльність албанських націоналістів розпочалася на території Косова відразу після Другої світової війни, при цьому підтримувалась албанськими організаціями в усьому світі.

Введення 1999 року до Косова військового контингенту НАТО та запровадження цивільної місії ООН сприяли державотворчим процесам у країні та проголошенню 2008 року його незалежності. Результатом посередницької діяльності Європейського Союзу в сербсько-косовських переговорах стало підписання угоди про нормалізацію двосторонніх відносин, виконання якої є основною умовою продовження європейської інтеграції для Сербії та Косова. Утім правові аспекти утворення держави Косово досі не є врегульованими в повному обсязі. Косово все ще залишається по суті самопроголошеною державою, незалежність якої визнали тільки 111 країн (станом на 5 березня 2016 р.).

Іншим прикладом силового підходу до вирішення проблеми сепаратизму є міжетнічний та міжконфесійний конфлікт у Шрі-Ланці. Непорозуміння, що виникло між сингалами і тамілами переросло у великомасштабні бойові дії. Конфлікт тривав майже 30 років, протягом яких періодично встановлювався режим припинення вогню та робилися спроби знайти політичні шляхи врегулювання.

Згодом, завершивши переозброєння армії, провівши економічну реформу, офіційний Коломбо фактично вийшов із переговорного процесу та, посиливши військовий тиск на рух ТВТІ на півночі країни, розпочав наступальну військову операцію. Дії армії супроводжувалися масованими обстрілами, в ході яких руйнувалися цілі населені пункти. У цих районах фактично відбулася гуманітарна катастрофа. 2009 року операція завершилася знищенням ТВТІ та ліквідацією їхнього лідера.

Експертна думка

Ольга Резнікова, завідувач відділу проблем національної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень:

— Не існує єдиного підходу чи концепції, мінімального набору способів і методів боротьби або тактик, які будуть ефективними в усіх випадках і неодмінно призведуть до припинення сепаратистської діяльності. Всі конфлікти такого характеру є довготривалими, що очевидно потребує значних ресурсів та великих зусиль щодо їхнього вирішення. Міжнародний досвід доводить, що в середньому конфлікти тривають протягом десяти років. По завершенні збройної фази конфлікту минає ще не менше шести років до остаточного посткризового врегулювання ситуації. При цьому жодна держава не виключає можливості застосування сили для збереження своєї територіальної цілісності. Хоча силові методи можуть зняти гостроту проблеми, проте слід враховувати, що вони здатні закласти основи для майбутніх конфліктів. Також належить брати до уваги, що ефективні спецслужби та боєздатні збройні сили — суттєвий фактор протидії сепаратизму. Обов’язковою умовою протидії сепаратизму, особливо за умов збройного протистояння, є відновлення органами державної влади контролю над кордоном.

Проте, на переконання експертів, сепаратизм на Донбасі має низку особливостей. По-перше, він не є результатом внутрішньодержавного конфлікту на міжетнічному, міжконфесійному або іншому ґрунті. Протягом усієї історії незалежної України на цій території не спостерігалися системні організовані сепаратистські рухи з визнаними лідерами та широкою підтримкою з боку населення, а також були відсутні райони компактного проживання представників окремих народів, етнічної або конфесійної групи. По-друге, ідеологічні основи такого сепаратизму були розроблені за межами України у вигляді проекту «Русский мир». Організаційне і фінансове забезпечення діяльності квазідержавних утворень «ДНР» і «ЛНР» також здійснюється переважно з території Росії за постійного контролю з боку кураторів від уряду РФ і ФСБ. Безпосередню участь у бойових діях на території Донбасу беруть регулярні підрозділи ЗС РФ, що відповідно до міжнародного права розцінюється як неспровокована збройна агресія РФ проти України.

По-третє, якщо на перших етапах гібридної агресії проти України лідери самопроголошених республік закликали до виходу зі складу України, то останнім часом їхня риторика дещо змінилася. Проте, декларуючи невід’ємність «ДНР» і «ЛНР» від України (зокрема підтверджуючи наміри провести місцеві вибори на цих територіях за українським законодавством), на практиці вони продовжують активне «державотворення», використовують в обігу російську валюту, запроваджують російські стандарти в різних сферах.

Як зазначають фахівці, продовження дезінтеграційних процесів з боку квазідержавних утворень «ДНР» і «ЛНР» та їхніх «лідерів» не має нічого спільного з пошуком шляхів мирного врегулювання, який відбувається в межах Мінського процесу. Можна очікувати, що найбільш радикально налаштовані екстремістські елементи «ДНР» і «ЛНР» після завершення активної фази збройного конфлікту можуть вдатися до продовження боротьби партизанськими методами за прихованої чи явної підтримки і сприяння РФ.

І головне — дестабілізація суспільно-політичної ситуації, підрив основ громадянського миру в Україні, забезпечення можливості постійного впливу на її внутрішню і зовнішню політику через маріонеткові режими на Донбасі, контрольовані з Москви, — є частиною геополітичної стратегії РФ щодо нашої держави.

На переконання експертів, при визначенні шляхів врегулювання сепаратистського конфлікту на Сході України слід враховувати його складний гібридний характер. Але при цьому має бути чітко зрозумілим те, що усунення цієї проблеми, яка на сьогодні перебуває в гострій фазі збройного протистояння, неможливе без задіяння міжнародного формату, тобто Мінських і Нормандських домовленостей.

Наразі важко спрогнозувати, чи буде цей формат повністю успішним, адже підписання Росією будь-яких міжнародних домовленостей щодо України ще не означає, що Кремль їх дотримається.

Підготував Вадим КОВАЛЬОВ

Схожi записи: