«Ласкаво просимо до пекла!»

 Січень 4, 2017

5481_p_06_img_0002Коли бажання вижити більше схоже на мрію

— Ганз! Уставай! БТР горить!

— От знов поспати не дали…

Авдіївська промзона, позиція «на нулях». Молодий офіцер вибігає на вулицю, намагаючись зорієнтуватися в диму. У повітрі чути свист міни. «Влучить чи не влучить?» — холоднокровно оцінює ситуацію Ганз, він же старший лейтенант Богдан Таранін, командир роти бригади ВДВ. Влучила! Якраз у приміщення, з якого він щойно вибіг! Від ударної хвилі його співрозмовника викидає на вулицю просто з ліжком. Пощастило: в обох — жодної подряпини. Коли буде наступна атака ворога: через хвилину, уночі або завтра, — невідомо. Тут прогнозів давно ніхто не робить: готовність будь-якої хвилини. Захекані хлопці похмуро констатують, що цієї ночі вони зірвали черговий джекпот. Виграли ще один день життя, і на цьому спасибі.

Богданові Тараніну лише 22. А він кавалер ордена Данила Галицького, командує бувалими чоловіками, які заслужено називають старшого лейтенанта легендою. 2015 року він воював у районі шахти «Бутівка». Дістав поранення, швиденько підлікувався й ось уже сьомий місяць захищає промзону. Наприкінці грудня старший лейтенант став переможцем у змаганні ротних, і підлеглі вкотре переконались у мудрості та сміливості молодого командира. Кажуть, що штабна робота не для нього.

5481_p_06_img_0003— Тут, на промзоні, справжня війна, — каже Богдан. — Адже від наших позицій до позицій російських окупантів — кількасот метрів. А на деяких ділянках відстань до ворога всього десятки метрів, тож іноді чуємо їхні розмови навіть без рацій. Переказати не можу: слова нецензурні. Якщо чесно, то такі їхні перекрикування нам лише на руку. Насипали — і вже не кричать. Один плюс: чим менша відстань до нас, тим менша ймовірність того, що противник відкриє вогонь артилерією.

На промзоні триває постійна боротьба не тільки за своє життя, а й за життя побратимів, з якими ділиш окоп. Один неправильний крок під час обстрілу може поставити під загрозу безпеку всієї команди.

— Прикрити товариша, забрати пораненого з поля бою, надавати допомогу під обстрілом — усе це робиш на автоматі, — каже Богдан. — Пам’ятаю, як залетіла міна в нашу кімнату. Того дня прилетіло більше як дві сотні таких сюрпризів. Спочатку обстрілювали іншу точку. Потім упало поряд із нашою позицією. Я вибіг зателефонувати на пост, тієї миті лунає подвійний вибух, пробиває кімнату. Думав, що всі двохсоті. Аж раптом вибігає хлопець із перебитою веною, кров — фонтаном. Намагаюсь якось перебинтувати… Молився, аби з тим хлопцем усе було добре, про себе взагалі забув. Тоді ж було поранено й Героя України Валерія Чибінєєва. Цікаво, що того дня через зміни в графіку відправив чергувати одного бійця вдруге поспіль. Він бурчав: «О, знов я?» А снаряди залетіли якраз на те місце, де він зазвичай спить.

Богдан хоч і боїться наврочити, та признається, що його роті все-таки щастить. Здається, що про цікаві випадки він може розповідати годинами.

— Недавно ворожа куля пробила короб із патронами, зрикошетила й залетіла в кишеню бійця. Пробила три банківські картки. Там він її й знайшов. Грошей на рахунках не було, але банк таки піклується про життя та здоров’я своїх клієнтів, — жартує ротний. — Іще один випадок стався в бліндажі, поряд із будинком. У нього потрапив снаряд, повністю знесло накриття, а нам хоч би що. На війні хвилина іноді розтягується до неймовірних масштабів. Ти бачиш, який шлях проходить куля, як летить міна й розлітаються її уламки, хоча за законами фізики це неможливо. Одним з основних індикаторів для нас є кіт. Коли спить навіть під час сильного обстрілу, то все буде нормально. А коли починає шукати схованку, то й ми так робимо.

До російських окупантів звідси рукою подати. З тієї викривленої реальності до нас нерідко приходять диверсанти.

— Пряме зіткнення з ДРГ виявилось для мене одним із найстрашніших боїв, — каже Богдан. — Ми стояли на посту, атакувала російська диверсійно-розвідувальна група із десяти осіб. Не можу розповісти подробиць, але тоді загинуло двоє моїх хлопців. Серце болить, ідуть завжди найкращі… Коли наші бійці гинуть, вони неодмінно потрапляють у рай, адже в пеклі вже встигли побувати.

На запитання про забобони й таке інше Богдан відповідає жартома, що раніше намагалися уникати журналістів, але тепер це минуло. Каже представникам мас-медіа: «А ви приїжджайте до нас, самі все побачите, як кажуть, ласкаво просимо до пекла!»

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Схожi записи: