Дворазові переможці танкового біатлону не хиблять і в боях на Донбасі

 Грудень 7, 2016

5477_р_09_img_0001Цьогоріч танкісти 14-ї окремої механізованої бригади (ОК «Захід») перемогли у змаганні на кращий танковий взвод ЗС України. У фіналі вони здолали конкурентів із суто «танкових» 1-ї та 17-ї бригад. А перед тим танковий взвод Волинського з’єднання здобув перше місце у такому ж конкурсі в Сухопутних військах. Нині цей підрозділ перебуває на Сході держави у визначеному районі відведення й постійно підтримує високу боєготовність, аби у разі потреби дати швидку та адекватну відповідь ворогу. Днями мені вдалося побувати у кращому танковому взводі країни

Варто зауважити, що ці ж танкісти перемагали у такому ж турнірі 2013 року. А кілька місяців тому три екіпажі під керівництвом капітана Романа Багаєва (всі — учасники АТО) знову втерли носа колегам і повернули на почесне місце у штаб частини перехідний приз змагань — макет Т-34. Тоді їх нагороджував начальник Генерального штабу — Головнокомандувач Збройних Сил України генерал армії України Віктор Муженко. Приємним доважком успіху стали сертифікат на 90 тисяч гривень, державні нагороди та подарунки.

Командира 1-ї танкової роти 14-ї омбр капітана Романа Багаєва я буквально відірвав від роботи, щоби поспілкуватися. Саме насунулася зима, і треба було надійно вгризтися у ще не таку замерзлу землю, ще раз прогнати й перевірити техніку, аби потім менше колупатися під снігом у сильні морози. Енергії офіцеру не позичати. 2013 року він закінчив факультет військової підготовки ім. Верховної Ради України НТУ «Харківський політехнічний інститут» і поїхав на Західну Україну служити заступником командира танкової роти 51-ї омбр (на її базі у грудні 2014-го створено 14-ту омбр). А менш як за рік він був на передовій.

— Коли почалися бойові дії, наш підрозділ у складі бригади відбув на злагодження під Миколаїв. Звісно, я знався на теорії, але без бойової практики вона ніщо, адже в реальній сутичці потрібно здолати страх, щоб він не паралізував волю до дій, не закрив доступ у свідомості до здобутих знань, — пояснює командир роти. — Тож безцінну практику я отримав уже під час війни.

Побратими Багаєва брали участь у боях за Мар’їнку, Савур-Могилу: відбивали ворожі напади, зокрема танкові, зачищали території після звільнення. Інколи сили противника учетверо перевершували чисельність українських вояків. Вони добряче скубали окупантські підрозділи, від влучних пострілів волинських танкістів горіли ворожі панцирники, автівки, їхали додому вантажем «200» бойовики, що уявили себе неабиякими «великоросами». Відома операція — штурм Савур-Могили. П’ять наших Т-64, декілька БМП-2, підтриманих батареєю САУ, відкрили вогонь і пішли вперед. І от нарешті бетонна стела впала, поховавши під уламками бойовиків. Згодом висоту довелося тривалий час утримувати від атак противника.

— Не казатиму про інших, але в мене склався «букет» різних емоцій, а також потреба в аналізі всього, що відбулося в бою, — зауважує Роман Багаєв.

— Що варто підтягнути в підготовці танкістів? — запитую в нього.

— Механікам-водіям, навідникам, які приходять до нас із навчальних центрів, страшенно бракує практики й доводиться витрачати час на «донавчання» уже в підрозділі. У більшості з них є лише первинні навички: вони можуть завести машину, проїхатися — й усе. Мало підтягнути їх професійно, надважливою є злагодженість екіпажів. Буває, в екіпаж потрапляє хтось новий — і злагодження доводиться проводити наново. А от офіцерів треба готувати нешаблонно, привчати думати самостійно, не дотримуватися лише певних лекал. Вважаю неабияким здобутком те, що в нашому професійному кістяку залишилися люди, які брали участь у боях 2014–2015 років.

— Чи багато клопоту завдає техніка?

— Чесно кажучи, вона старенька, але тримаємо її в належній боєготовності. Без проблем виходимо на рубежі, виконуємо бойові завдання.

— У багатьох військових професіях є специфічні страхи. Які у танкістів?

— Приміром, мене як командира роти, командира танка, найбільше страшить думка, що якщо нас підіб’ють, я не зможу витягнути механіка-водія. Чи гармата опуститься й люк не підніметься, чи він нижнім рятівним шляхом не скористається, якщо стоятимемо в болоті. А за себе не надто переймаюся… Знаю, що стезя танкіста протипоказана при клаустрофобії. Загалом командир має зробити все, щоб його люди призвичаїлися до перебування у специфічному тісному середовищі, щоправда не найбезпечнішому. Я постійно дбаю про таке звикання. Тому всі виїзди — навчальні й тактичні — намагаюся проводити у бойовому варіанті.

Головне для танкіста — зріднитися з машиною, полюбити її. Тому хлопці часто називають панцирники милозвучними позивними. Принаймні тут я бачив Т-64 на ім’я «Кицюня». Буває, танк вибрикує, не заводиться, «глючить». Візьмеш, потреш його, погладиш — і залізного друга «попускає». А обереги — фото, молитовники, дитячі малюнки — є чи не в кожній машині.

5477_р_09_img_0002У згаданій танковій родині багато побратимів дуже зблизилися, навіть покумилися. А віднедавна тут служать разом два рідних брати Зуєви з Володимира-Волинського — старший Олександр є командиром 3-го танкового взводу, а молодший Олексій — механік-водій. Старший сержант 23-річний Олександр Зуєв у війську понад п’ять років і зовсім не жалкує, що став танкістом.

— Нізащо не покину танкові війська. Тим паче, що ця служба зблизила мене із братом, — зауважує Сашко. — Хоч нам не можна бути в одному екіпажі чи взводі, та все ж таки набагато легше, коли брат поруч. Бачимося значно частіше, аніж удома, навіть попри те, що живемо у різних бліндажах.

— Цьогоріч я підписав контракт. Пишаюся тим, що служу в кращому танковому підрозділі нашого війська й поважаю побратимів, — каже менший на п’ять років за брата Олексій Зуєв. — Ми з Сашком, звісно, колись і чубилися, але вже час дорослішати. До армії і він мав непростий характер. Мама тішиться, що служба змінила нас на краще.

5477_р_09_img_0003Загальна улюблениця танкістів «чотирнадцятки» — німецька вівчарка Найда. Її ще собачам підібрали неподалік Артемівська. Вона була худющою й практично не гавкала. За кілька місяців її відгодували, і тепер вона, як кажуть бійці, — бойова подруга. Найда неймовірно любить танки. Щойно заводиш машину, вона одразу прибігає, не проти проїхатися всередині чи на броні. Цікаво, що поночі псина ходить на пости, часто проводячи ніч із вартовими. Найда — «титульний» символ роти. Волонтери їй навіть виготовили документ «учасника бойових дій» і вручили його перед строєм. У документі так і записано:»Боєць Найда Ротна Артемівна». В неї донедавна були цуценята, так хлопці порозбирали їх додому, коли роз’їжджалися. А одне, найліпше, лишили. Тепер на утриманні й забезпеченні роти два чотирилапих бійці. Тушонка й кілька у томаті — їхні найбільш жадані наїдки.

Геннадій КАРПЮК

Схожi записи: