У нас немає права на поразку, інакше — вічне рабство та ярмо

 Листопад 21, 2016

5474_p_13_img_0003Бійці-добровольці, що воюють у складі 128-ї огпбр, продовжують втілювати в життя ідеї, народжені Революцією гідності, захищаючи інтереси та цілісність країни від російсько-окупаційних військ

Революція гідності для багатьох у країні стала точкою відліку, яка розділила все на «до» і «після». Здавалося б, та жертва, яку довелось заплатити українському народу, була чималою, і країна нарешті почне рухатись омріяним шляхом. Проте російська агресія докорінно змінила всі плани… Для тих багатьох, хто вистояв не одну морозну ніч на холодній бруківці, постала дилема — довести справу до кінця чи хай буде, як буде. Більшість з них не залишилися байдужими — хтось став волонтером, решта просто з Майдану вирушили на Схід…

Революція гідності стала лише каталізатором подій, які надалі почали стрімко розгортатись у країні за активною участю північно-східного агресивного сусіда. Попри поширені проросійськими ЗМІ тези про причини Майдану та створені пропагандистами образи українця — «бездумного націоналіста», «фашиста» й «русофоба», людей на вулиці вивів єдиний порив — повалити режим, за якого правоохоронці нехтують правами та гідністю громадян, масштаби корупції перевищують стрімко падаючий ВВП, бізнес або «віджимають» на користь «родини», або душать поборами, а мирне зібрання молоді розганяють кийками.

— На Майдані люди почали збиратись не тільки через загрозу зміни вектора руху країни з проєвропейського на неорадянський, а ще й через неможливість жити у країні, влада якої нехтує національними інтересами і повністю підконтрольна тоталітарному путінському режиму, — згадує Анатолій Дорож, активний учасник подій на Майдані зими 2013–2014 рр. Ми розмовляємо з ним у бліндажі на одній з передових позицій поблизу донецького аеропорту. На фронт чоловік пішов добровольцем, знаючи, що вкотре крає серце терплячій дружині, адже син також на Сході України, служить прикордонником.

Згадуючи ту зиму, Анатолій Дорож, що рік відвоював у АТО, змінюється в обличчі. Він на власні очі бачив події, які стали кривавими сторінками сучасної історії України.

Довгі зимові ночі, барикади, постійні чергування, бої на Грушевського 19 січня, в яких отримав, як каже сам пан Анатолій, «незначні» поранення бруківкою, яка влучила в голову і ногу, та від гранати, яка розірвалась поряд.

Останній бій на Майдані для Анатолія Дорожа відбувся вже 18 лютого. Драматичні події того дня боєць пам’ятає до дрібниць. Сотня, в яку входив Анатолій, мала захистити людей від оточення в Маріїнському парку. Тоді проти мітингарів вже застосовували всі види зброї. Дорож згадує:

— У мене був щит спецпризначенця, який я підібрав під час бою, він мене часто рятував, але все одно отримав кулю в обличчя, а згодом і в руку, і я був змушений відійти до метро «Арсенальна». Перед тим я впав, підбігли двоє «беркутів» і почали бити, але, дякувати Богу, наші відігнали їх, а то б… З «Арсенальної» за допомогою киян потрапив на Хрещатик, де в Будинку профспілок медики-волонтери витягли кулю з вилиці й наклали шви».

* * *

5474_p_13_img_0004— Ідеї, народжені Майданом, я продовжую втілювати в життя: захист незалежності країни та права вибору її народу, необхідність подолати внутрішнього ворога — корупцію та захист інтересів і цілісності країни від агресора зовнішнього, — говорить В’ячеслав Харченко, активіст Революції гідності 2013–2014 рр., який є головою громадської організації «Люстраційна комісія Закарпатської області». Це його другий фронт. Перший — на Сході України, де він із позивним «ЧеГевара» воює на найскладніших та найнебезпечніших позиціях.

— Українці ясно висловились на підтримку європейського вектора розвитку країни. Події весни 2014 року, початок збройної агресії Росії проти України, анексія Криму та підтримка терористів на Донбасі лише закріпили у свідомості українців потребу зі зброєю в руках захищати свою країну. Я пам’ятаю дні, коли на Майдані та навколо нього збиралося близько мільйона людей. Якби ж хоча б чверть із нас виявилася здатною взяти до рук зброю… На жаль, багато хто виявився не готовим справами перетворити гасла на дії, — нарікає В’ячеслав. Йому 53 роки, підписуючи контракт, він добре зважив свої дії й хоче на власному прикладі показати, що любов до України треба доводити конкретними справами.

І Анатолій Дорож, і В’ячеслав Харченко твердо переконані, що в нас немає варіантів для відступу та права на поразку, наш єдиний шлях — перемога на всіх фронтах. Інакше — вічне рабство та ярмо.

Станіслав ШУХ

 

Схожi записи: