Українці — герої Польщі

 Листопад 17, 2016

5474_p_19_img_0002Орден Віртуті Мілітарі (з латини Virtuti Militari — «Військова Доброчесність») є найвищою військовою нагородою Польщі, найближчого й найпослідовнішого стратегічного партнера України, країни, яка, починаючи з 1918 року, 11 листопада відзначає День незалежності від Російської імперії.

Найвищий польський військовий орден, що вручається за мужність перед лицем ворога, є аналогом британського Хреста Вікторії. Цю нагороду 1792 року заснував король Станіслав Авґуст Понятовський з нагоди розгрому російських військ у битві під Жилинцями (нині — село Шепетівського району Хмельницької області). Першими нагородженими орденом Віртуті Мілітарі стали генерали Тадеуш Костюшко та Юзеф Понятовський.

Після придушення польського повстання 1831 року російський цар і водночас монарх Польського Королівства Микола I скасував нагороду, але після відновлення незалежності Польщі 1919 року польський уряд її відновив.

Орден Віртуті Мілітарі має п’ять ступенів: Великий (із зіркою), Командорський, Кавалерський, Золотий та Срібний хрести.

У роки Другої світової війни орденом Віртуті Мілітарі були нагороджені також командувачі союзних військ, які сприяли визволенню Польщі від німецької окупації.

Є серед кавалерів ордена й українці. Зокрема це командувач Української національної армії генерал-полковник Павло Шандрук, начальник штабу Першої Української партизанської дивізії імені Ковпака майор Василь Войцехович та легендарний радянський розвідник полковник Євген Березняк, який став прототипом головного герою кінофільму «Майор «Вихор». Також цим орденом відзначене місто Львів.

Від російського штабс-капітана — до команданта УНА

5474_p_19_img_0001Видатний український військовий діяч генерал-хорунжий армії УНР (генерал-полковник в еміграції) Павло Шандрук походив з Волині. Здобувши освіту в Острозькій класичній гімназії та Ніжинському історико-філологічному інституті, він 1913 року закінчив ще й Олексіївську військову школу в Москві.

Служив у 70-му Рязькому піхотному полку, у його складі брав участь у Першій світовій війні — командував батальйоном, згодом був помічником командира полку з господарської частини. З 1916 року штабс-капітан Шандрук — командир батальйону 232-го запасного піхотного полку, потім служив у 2-му броньовому відділенні.

У роки визвольних змагань волинянин став на бік українського народу. Командував панцерником «Полуботок», був начальником панцерного потягу, командиром автопанцерної батареї Окремої Запорозької дивізії. Командуючи Окремим стрілецьким Запорозьким куренем Дієвої армії УНР, воював на своїй батьківщині — під Кременцем, Тернополем, Почаєвом та Гусятином.

Згодом полковник Шандрук командував 9-м стрілецьким полком, 1-м рекрутським полком, 4-ю стрілецькою бригадою, збірним загоном 2-ї дивізії та 7-ю бригадою 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР.

З кінця 1920 року полковник Павло Шандрук перебував у Польщі. На чужині він став одним із засновників військового журналу «Табор».

У березні 1927 року полковник очолив 1-й організаційний відділ Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. З серпня 1927 року до травня 1936-го був головою цього штабу.

Паралельно з цим Павло Шандрук закінчив військовий радіотехнічний інститут у Варшаві та, уклавши контракт, став польським офіцером. Поляки присвоїли українцю військове звання «майор», і він вступив до польської Вищої військової школи, по закінченні якої у вересні 1938 року отримав звання «підполковник» та продовжив службу в польській армії.

У польсько-німецькій війні 1939 року, що переросла у Другу світову, брав участь з 7 вересня 1939 року, командував бригадою. У бою з німцями був поранений, але врятував бригаду від знищення, за що через чверть століття його нагородили вищою військовою нагородою Польщі.

Майже чотири місяці перебував у німецькому полоні. Після звільнення з січня 1940 року працював перекладачем, потім завідував кінотеатром.

За рішенням очільників українського емігрантського руху в березні 1945 року став командувачем Української національної армії.

Перед німецькою капітуляцією командувач став ініціатором виведення військ УНА з фронту й складання зброї перед союзниками. У полоні генерал домігся особистої зустрічі зі знайомим йому польським генералом Владиславом Андерсом. Давній знайомий поклопотав про звільнення українського бранця, і той вийшов на волю. З 1948 року проживав у США.

Помер Павло Шандрук 15 лютого 1979 року, похований у м. Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США).

Підготував Олексій ТРИГУБ

 

Схожi записи: