«Мова — душа народу…»

 Листопад 9, 2016

5472_p_22_img_00019 листопада — День української писемності та мови

Чужинці, намагаючись упокорити народи, намагалися насамперед позбавити їх рідної мови. За часів перебування України у складі Російської імперії українська мова зазнавала всіляких утисків: російський царат вважав, що «такої мови не існує у природі, її вигадали малороси». Перешкоджаючи нашим предкам спілкуватися рідною мовою, Москва намагалася перетворити, як писав Іван Франко, українців на бидло, загнавши їх у стійло.

Зі встановленням в Україні радянської влади більшовики заявили про повну лояльність до нашої мови. Втім насправді окупантам було байдуже, якою мовою спілкуватимуться на Полтавщині чи Вінниччині. Для компартійної верхівки головним було те, щоб і там, і там сліпо виконували їхню волю.

Але цього не сталося: після революційного заколоту Україною прокотилася хвиля антибільшовицьких повстань, почалися «бродіння щодо мовного питання» і серед української інтелігенції. 1933 року — у розпал голоду — з’явилося розпорядження Сталіна про «припинення українізації». А 1938-го вийшла постанова уряду про обов’язкове вивчення російської мови у школах усіх національних республік. До речі, коли Євген Тимченко підготовував «Історичний словник української мови», то влада не дозволила вченому подавати матеріали, які стосувалися її розвитку до ХІІІ століття, аби виходило, що вона з’явилася лише тоді.

Герой п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас говорить такі слова: «Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…» Але в кінці п’єси він каже: «Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?»

Слова ці виявилися пророчими: у 1932–1933 роках голодомор, влаштований більшовицьким режимом, перетворив це припущення на жорстоку реальність. Господарям Кремля потрібно було, щоб українці боялися їх, вірили кожному їхньому слову і не були здатні на опір. А досягти цього без «вирішення мовного питання» було складно. Тому підійшли до цієї проблеми «комплексно»: згортанням так званої українізації і фізичним знищенням мільйонів людей.

— Саме після Голодомору національно-визвольний рух в Україні пішов на спад, — говорить Роман Круцик, голова київського «Меморіалу».

Чимало російських друкованих видань рясніють «одкровеннями» щодо «приниження російської мови». Особливо сьогодні, коли проти нас ведеться справжня війна. Звісно, що будь-яка політично незаангажована людина ніколи не повірить у ці маразматичні твердження. Адже в нас, за інформацією МЗС, виходять друком майже 1200 російськомовних видань, тоді як у Росії — жодного україномовного. До того ж у РФ є тільки одна радіопередача, яка ведеться українською, а в Україні понад 50% російськомовного радіоконтенту. І це при тому, що українська діаспора Російської Федерації налічує кілька мільйонів осіб: є регіони, де компактно проживають десятки, а то й сотні тисяч етнічних українців. Наприклад, у Тюменській області.

— Мати надсилає мені з України газети і журнали, — говорить Тамара Петровська, медсестра із Сургута. — Вони допомагають не втрачати зв’язок із великою землею, як ми називаємо свою історичну Батьківщину. Раніше я передплачувала українські видання, але з літа 2014-го вони чомусь перестали надходити…

Чи не тому, що на їхніх шпальтах можна прочитати правдиву інформацію? Адже з початком агресії проти України «старший брат» оголосив війну всьому, що так чи інакше пов’язано з Україною. Серед його мішеней опинилася навіть…українська бібліотека в Москві, працівників якої спецслужби звинувачують ледь не в підготовці антидержавного заколоту.

Та й у нашій країні справи з розвитком української мови не такі вже й райдужні. Сьогодні, як свідчать соціологічні опитування, найбільше прихильні до рідної мови жителі сіл і провінційних міст, навіть і тих, які знаходяться у традиційно російськомовних регіонах.

Якщо говорити про друк українських книг, то їхній сумарний наклад у 2014 році, становив 55% від загальної кількості надрукованої в Україні літератури. Це трохи більше 30 мільйонів.

За кількістю друкованих видань україномовні, на жаль, пасуть задніх. Щоб у цьому переконатися, достатньо підійти до будь-якого кіоску «Союздрук», де абсолютна більшість продукції є російськомовною. Хоча за результатами соціологічних опитувань останнім часом побільшало наших співгромадян, які віддають перевагу виданням, що є не лише україномовними, а й українськими за духом.

Отже, на 26-му році нашої незалежності ми нарешті маємо зрозуміти, що українську мову треба плекати, виводити «у світ широкий». Аби нам надалі не жити «на нашій, не своїй землі»…

Сергій ЗЯТЬЄВ

Читайте також:

Майже кожен п’ятий контрактник Донбасу – переселенець

Українці — герої США: Один проти десятьох

«Для нас головне — не дати солдатам занепасти духом»

Схожi записи: