«Для нас головне — не дати солдатам занепасти духом»

 Листопад 9, 2016

5472_p_17_img_0001Волонтерська група на чолі з Галиною Дмитренко працюють у Ірпінському військовому госпіталі з травня 2014 року

— Доброго дня! Звідки ви? Чи є труднощі в лікуванні? Чим можемо допомогти? — сипала запитаннями привітна жінка, яка зайшла у палату до недавно прибулих бійців АТО. — Не соромтесь, кажіть, що потрібно. У нас волонтерська організація — обов`язково допоможемо!

Микола Н., якого перевели до Ірпінського військового госпіталю з Києва після складної операції на колінній чашечці (осколкове поранення), помітно нервував. Нога боліла, як кажуть, аби білий світ не бачити. Плюс сімейні негаразди. Як розраду попросив шахи.

— Щоб хоч трохи відволіктися від болю, — пояснив він своє незвичне прохання. — А ще, якщо можна, цигарок (він спалював по дві пачки на день.).

Галина Дмитренко (так звали волонтерку) швидко обмінялася з неговіркими чоловіками номерами мобільних і акуратно записала у блокнот їхні прохання. Тут виявилися й ліки, й взуття, й одежа… У того ж Миколи, окрім берців та потертого камуфляжа, нічого із собою не знайшлося.

Відвідини розворушили колектив, покращили настрій. Наступного візиту волонтерки чекали з нетерпінням. Декого навіть гризли сумніви, чи не виявиться обіцянка цяцянкою, як у нас часто-густо трапляється.

Однак коли наступного дня повернулися з обіду, Микола вже діловито розставляв на дошці шахи: «Прошу, хто вміє, зіграйте зі мною» (зазначу, сам він виявився майже гросмейстером). На тумбочці лежало кілька пачок його улюблених цигарок, а на ліжку — спортивний костюм та новеньке взуття.

— О, то тебе «запакували» по повній, — пожартували друзі. Микола мовчав, і хоч нога так само боліла, утім його очі помітно змінилися — в них засвітився вогник надії.

На завтра Галина прийшла знову, і в кожній палаті на нашому поверсі, де лежали атовці, з’явився доппайок: бутерброди із сиром та ковбасою, молочна продукція, чай. Згодом вона передала й потрібні ліки.

Офіцери та солдати вже зустрічали Галину, немов рідну. А коли привела із собою й свою молодшу доньку Марійку, то й взагалі не хотіли з палати відпускати. Кожен намагався сказати чарівній жінці комплімент, розпитували її та з готовністю розповідали про себе. Волонтерка вислуховувала всіх. З радістю розповідала про себе та своїх друзів — таких самих доброчинців, як і вона. Відчувалося, стала справді своєю.

Як з’ясувалося, в Ірпінському військовому госпіталі волонтери працюють з травня 2014 року, тобто практично відразу, як почали надходити поранені з Донбасу. Першою була педагог-психолог Наталія Завадська, а згодом до неї приєдналися й інші ірпінці. Нині в команді 25 чоловік, найбільш активні шестеро — Наталія Завадська, Наталія Хіцова, Наталія Бондаренко, Наталія Бухтєєва, Інна Лабанович та Ольга Аргат. Підтримані керівництвом медустанови, вони доволі швидко досягли у своїй роботі системності. Налагодили тісну співпрацю з медперсоналом. У Facebook було відкрито сторінку про волонтерську допомогу в Ірпінському госпіталі, діє постійний благодійний аукціон на потреби поранених бійців АТО. Волонтерам виділили приміщення під склад. Тут є все — від одягу та взуття до милиць і бинтів. Є також ноутбуки, музичні центри, диски з фільмами, книги та преса — тобто все необхідне для психологічної реабілітації пацієнтів, а іноді, під замовлення, й безпосередньо для лікування.

Галина Дмитренко з душевною теплотою розповідає про бійців: «Наші хлопці можуть запитувати про абсолютно нестандартне. Був солдат, який вишивав прекрасні ікони, і ми йому допомогли з наборами. Багато військовослужбовців із задоволенням приєднувалися до майстер-класів з малювання. Розфарбовували футболки, чашки».

Дбають волонтери й про дозвілля підопічних. У клуб на свята запрошують музичні гурти. Нещодавнє свято — День захисника України — виявилося особливо теплим. Возили бійців і на кінні екскурсії, риболовлю та футбольні матчі.

— Доволі часто доводиться вирішувати питання з перевезенням поранених, особливо до Києва, — ділиться досвідом Галина Дмитренко. — У цьому ми спираємося на місцевих активістів, зрештою, як і в збиранні коштів для хворих.

По суті волонтери — посередники, однак ця діяльність вимагає чимало часу та самовідданості. Предметом особливої гордості місцевої команди є започаткування протезування наших військовослужбовців у Польщі. Зокрема функціональний протез ноги придбано пораненому Сергію Тимощуку. Чоловік, за його ж словами, щасливий двічі: по-перше, тепер може самостійно ходити, а, по-друге, як мешканець села продовжує перебувати «у строю». Незабаром має відбути до Польщі ще один атовець.

Нині ірпінці організовують допомогу онкохворій матері бійця АТО, колишнього пацієнта госпіталю Руслана Королла, медика батальйону «Айдар».

— У них нікого немає, підтримки чекати нізвідки, — каже Галина. — Тож ми не маємо права не допомогти.

Довіра до волонтерської організації велика. Інколи атовці зізнаються навіть у алко- або наркозалежності. І на це в ірпінців є професійна порада: київський центр «Інтеграція» під керівництвом лікаря-психіатра Андрія Карачевського.

Інколи сторонні люди, коли бачать, як багато роблять волонтери, цікавляться тим, що їх мотивує, що підштовхує до щоденної праці. На це Галина Дмитренко (до речі, практикуючий психолог) відповідає: «Деякі поранені військовики почуваються зайвими людьми і не розуміють, заради чого втратили здоров’я. Не дати солдатам занепасти духом, не залишити їх наодинці з хворобами та травмами, мабуть, це для нас найголовніше».

Руслан ТКАЧУК

Читайте також:

Майже кожен п’ятий контрактник Донбасу – переселенець

«Мова — душа народу…»

Українці — герої США: Один проти десятьох

«Для нас головне — не дати солдатам занепасти духом»

 

Схожi записи: