Гранатометниця написала книгу про загиблого на фронті коханого

 Жовтень 4, 2016

«10:30. Ти прокидаєшся, обіймаєш його ще міцніше, тицяєш пальцем: — Кохаю тебе, зайченя. Ось тебе. — За що-о-о? — За те. Що ти. Найкращий. Хлопець. У. Світі. — Не перебільшуй, Лєріка, — сміється. Ми разом п’ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?..» Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру, як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи. …15:10. Ти сидиш на колінах біля нього. 200-й. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний «Морячок». Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає. …Люблю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою».

Валерія Бурлакова

Валерія Бурлакова

Ці слова столична журналістка Валерія Бурлакова, яка два роки тому пішла воювати, написала за кілька годин після загибелі коханого — сапера 93-ї механізованої бригади. З них і почалася книга «Життя P.S.», написана за сорок днів від моменту, коли війна відібрала найдорожче. І хоч твір лише нещодавно з’явився у книгарнях, його вже називають найправдивішою книгою про російсько-українську війну. Книгу активно купують, а усі кошти з продажу ідуть на допомогу пораненим бійцям та їхнім родинам. — Я писала майже кожного дня, де б не була. Для мене було важливо говорити з ним так, ніби він десь поруч. Щось накидала на передовій, на шахті «Бутовка», у перервах між бойовими чергуваннями. Писала дорогою з морга в Дніпро, у Київському військовому шпиталі, на малій батьківщині Анатолія — у Делятині. Стимулом було бажання згадати все, що він робив, говорив у останні місяці. Аби люди, яких не було поряд з ним на війні, читаючи ці рядки, змогли довідатися про все, чим він жив останнім часом. Щоб вони чітко розуміли його і мою мотивацію, знали, що ми робили на фронті й чому туди пішли. З одного боку написане є дуже особистим. Та, водночас, війна в країні стосується кожного. Тому нехай читають усі, хто хоче знати більше, ніж сказано в офіційних зведеннях. У книзі, попри її глибоку трагічність, немає ані відчаю, ані приреченості. Бо і авторка, і її герої зробили свій вибір. І зробили його свідомо. Дівчина довго не думала над тим, що робити далі. Воювати за двох, спробувати робити це так, як робив він. — Ми часто заступали на пост разом. Часом змінювали одне одного. Він інколи брав мене в «зеленку», навчив стріляти з РПГ і ставити розтяжки. Сміявся з того, що я не смикалася від свисту куль чи гуркоту вибухів. Сприймав мене як бійця, хоч і пробував прикрити. Ми обоє знали, що будь-якої миті можемо загинути. І прийняли це без принизливих спроб випхати одне одного з передової. Ми щодня й цілодобово були разом — і здебільшого тільки вдвох. Зараз я залишилася одна, проте це не дає мені жодного права на вчинки, які були б Анатолію неприємні. Тож намагаюся жити так, щоб він мною пишався. P.S. Після смерті «Морячка» Валерія перевелася до 54-ї бригади. Вона разом із побратимами несе службу на першій лінії оборони. Воює за двох і вірить, що кров не буває марною.

Анастасія Олехнович

Схожi записи: