Командир непереможених

 Вересень 21, 2016

5466_p_06_img_0001Були останні дні серпня 2014 року. З висоти 277,9 бійці групи «Сумрака» майже шістдесят кілометрів виходили захопленою ворогом територією до своїх. Пересувалися здебільшого ночами, сторонячись магістральних доріг та населених пунктів. Уся рівнина — від державного кордону до передових позицій українського війська — була заповнена підрозділами росіян, які «заблукали» в донецьких степах. У селах та шахтарських містечках хазяйнували посіпаки «русского мира». З українськими частинами загін з’єднався аж під Многопіллям — невеличким селом поблизу Іловайська.

Коли нарешті дісталися своїх, хлопцям та їхньому командирові здалося, що військова доля їм таки посміхнулася. Завдання, яке ставило командування, було виконано з честю. Поранені, зголоднілі та знесилені, вони вислизнули з обіймів смерті — живі й непереможені. В минулому, ніби один нескінченно довгий день, залишалися чотири штурми Савур-Могили і дванадцять діб її оборони. Це були сотні годин безперервного пекла, влаштованого на крихітному клаптику донецького кряжу ворожою артилерією, яка дрібнила в пил кожен квадратний метр кургану, змовкаючи лише тоді, коли загони проросійської піхоти та бронетехніки підіймалися на приступ, аби вибити малочисельний український загін з панівної прикордонної висоти.

У Многопіллі 29 серпня 2014 року «Сумрак» — полковник Ігор Гордійчук — отримав черговий наказ: групі разом з іншими підрозділами сектору в складі колони залишити населений пункт та рухатися маршем у зазначеному напрямку. Про те, що маршрут їхнього руху — це узгоджений з росіянами «зелений коридор» для виходу з оточення, як, власне, і про те, що вони перебувають в оточенні, полковник не знав. Тож усе, що сталося потім, було для нього та його бойових побратимів цілковитою несподіванкою.

Перебіг того бою нинішній начальник військового ліцею імені Івана Богуна, Герой України генерал-майор Ігор Володимирович Гордійчук достеменно пригадати не може: даються взнаки наслідки важкого поранення у голову, якого він зазнав від осколку ворожого снаряда.

Бійці, які були поруч і яким поталанило вижити в тій засідці, розповідали згодом, що командира поранили, тільки-но почався артилерійсько-мінометний обстріл. Вантажівка, в кабіні якої їхав Ігор Гордійчук, спалахнула однією з перших. Якимось дивом офіцер, стікаючи кров’ю, самостійно вибрався з охопленого полум’ям автомобіля, доповз до кювету і, доки йому бинтували рану, намагався керувати боєм. Але він знекровлений, зрештою знепритомнів.

Коли бій скінчився і росіяни «зачищали» місце засідки, важко пораненого полковника вони добивати не стали. Мабуть, вирішили заощадити кулю: з таким пораненням йому, очевидно, недовго залишалося жити, тож кинули помирати при дорозі. Він так і лежав просто неба — без тями, у пожовтілій від палючого сонця, рясно зрошеній кров’ю траві, серед тіл героїв, для яких той бій став останнім. Лише через добу майже бездиханного «Сумрака» знайшли представники Червоного Хреста. Спочатку, не вірячи в те, що після такого поранення людина здатна жити, віднесли його до загиблих, але потім, на щастя, намацали пульс, який ледь жеврів…

А далі була тривала боротьба за його життя і відновлення здоров’я у вітчизняних шпиталях. Указ про присвоєння цього високого звання глава держави підписав тоді, коли нагороджений ще перебував у комі в реанімаційному відділенні. І коли нарешті кризу було подолано, Петро Порошенко особисто приїхав до госпіталю, аби вручити Героєві його нагороду.

Поранення, якого зазнав полковник Гордійчук під час виходу з Іловайського оточення, виявилося дуже важким. Багато днів він не приходив до тями. А коли свідомість повернулася, з’ясувалося, що рухатися він не може — осколок ракети з «Граду» пошкодив значну частину нервових центрів, фактично паралізувавши частину тіла, а на додаток зараження крові і як наслідок — небезпечно висока температура. Лікуватися довелося довго. Спочатку на Батьківщині, в нейрохірургії Дніпропетровської лікарні імені Мечнікова, потім — у Київському військовому шпиталі.

Заново вчитися ходити він почав за океаном, у Сполучених Штатах, під час реабілітаційного курсу в національному військовому госпіталі імені Уолтера Ріда, що поблизу Вашингтона. Згадуючи той час, Ігор Володимирович розповідає:

— Я оптиміст. Увесь час, поки перебував на госпітальному ліжку, вірив, що обов’язково здолаю хворобу і знову ходитиму. Завжди потрібно бути оптимістом, особливо, якщо ти офіцер…

Про те, що він неодмінно стане військовим, Ігор Гордійчук знав ще школярем у четвертому класі. І хоча в родині командирську стежину до нього обрав свого часу лише дядько, хлопець чомусь твердо вирішив присвятити життя саме справі захисту Вітчизни. У 1989 році вісімнадцятирічний юнак, випускник Корецької середньої школи, що на Рівненщині, за військкоматівською рознарядкою вступив до Омського вищого танкового інженерного училища. Після розпаду радянської імперії одразу написав рапорт на переведення в Україну.

— Це взагалі була справжня епопея, — пригадує ті роки Герой України. — Нас, українців, які прагнули повернутися на Батьківщину, на курсі було десь тридцять. Відпускати курсантів в Україну командування училища відверто не бажало, тож довелося рішуче наполягати на своєму. І ми таки досягли мети — зрештою російські офіцери здалися, і нас усіх разом, три десятки другокурсників, було переведено на навчання до Київського інституту Сухопутних військ Національної академії оборони України.

Наполегливість у досягненні поставленої мети, безмежний оптимізм, життєлюбство і віра у власні сили — мабуть, найголовніші риси характеру генерала Гордійчука. Таким він був завжди — і коли з відзнакою закінчував навчання в Академії, і коли вже командиром полку армійських спецпризначенців йому довелося з нуля вивчати англійську, і коли випало служити у складі міжнародного військового контингенту в республіці Афганістан, налагоджуючи стосунки з лідерами місцевих громад. Як один із найбільш підготовлених командирів українського війська, незадовго до початку кримських подій полковник Гордійчук мав обійняти посаду заступника командира українсько-польсько-литовської бригади. Але мирні плани перекреслила війна.

У квітні 2014 року його призначили у Головний командний центр Міністерства оборони України начальником центру оперативного керівництва — заступником начальника Головного командного центру ЗС України. Утім воювати лише на картах Гордійчук не збирався — наполіг на відрядженні в район проведення АТО.

На фронті полковник очолював групу спеціального призначення. Особисто брав участь в операціях зі знешкодження лідерів сепаратистів, виконував завдання глибинної розвідки.

12 серпня 2014 року розвідники Гордійчука з групи спеціального призначення «Крим» разом із добровольцями та бійцями окремих підрозділів 51-ї та 25-ї бригад прорвалися на Савур-Могилу, взяли під контроль спостережний пункт на її вершині та розпочали коригування артилерійського вогню українських батарей. Упродовж майже двох тижнів під шквальним вогнем ворожих «Градів», танків і гармат, відбиваючи безперервні атаки бойовиків, вони утримували стратегічно важливу висоту 277,9.

По Савур-Могилі ворог гатив із трьох боків: сепаратисти — з боку Сніжного й Тореза, росіяни — спочатку з «нуля», а потім, не криючись, — зі своєї території. Чому так оскаженіло ворог намагався за будь-яку ціну знести український гарнізон з вершини кургану — цілком зрозуміло. З висоти відкривався чудовий огляд на десятки кілометрів. Дорожні магістралі були немов на долоні, тому помічені колони бойової техніки та особового складу, які рухалися з території РФ, накривалися нищівним вогнем української артилерії. Тож росіянам та їхнім прибічникам робота підрозділу «Сумрака» стояла кісткою поперек горла — призводила до відчутних втрат, значно ускладнювала трафік зброї, боєприпасів і, власне, самих «відряджених» на територію, не контрольовану українськими військами.

23 серпня 2014 року ситуація в секторі докорінним чином змінилася. Почалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України. Нашій артилерії довелося відступити. І хоча група «Сумрака» продовжувала передавати інформацію про рух ворожих колон, українські гармати мовчали.

— Ми бачили, як суне орда, — розповідає Ігор Володимирович. — Намагалися хоча б приблизно порахувати кількість техніки в колонах, виходячи з розмірів куряви, яка здіймалася над шляхами. Росіян було дуже багато. Однак я сподівався, що наші повернуться і вдарять по цих зайдах.

Саме тому полковник Гордійчук утримував курган до останнього. Навіть коли стало зрозуміло, що вони перебувають у глибокому тилу ворога і до найближчого українського підрозділу не менш як сорок кілометрів, він продовжував іще майже добу утримувати позиції на висоті. Офіцер віддав наказ залишити їх лише після того, як сам отримав його від вищого командування.

Сьогодні легендарний «Сумрак» очолює Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Його найзаповітніша мрія і мета — виховувати майбутніх офіцерів справжніми патріотами, мужніми, незламними захисниками рідної землі. А ще генерал Гордійчук щиро вірить у те, що настане час, і над сивим курганом, який на 277,9 метрів здіймається над рівнем моря, знову і назавжди замайорить синьо-жовте знамено. І він, командир непереможеного два роки тому гарнізону, буде серед перших, хто зійде на вершину тієї висоти і низько вклониться хлопцям, які у серпні 2014-го поклали свої життя за Україну на кам’янистих схилах Савур-Могили.

Іван СТУПАК

Схожi записи: