План Росії: протекторат «Донбас»

 Вересень 14, 2016

5465_p_05_img_0001Відповідь Києва — потурати кремлівським забаганкам ніхто не буде…

«Повернення Донбасу буде нелегким, болючим і тривалим» — саме так змалював процес деокупації захоплених територій нашої країни Президент України Петро Порошенко у своєму щорічному Посланні до Верховної Ради 6 серпня нинішнього року. І в цьому важко із Верховним Головнокомандувачем не погодитися. Принаймні сьогоднішня ситуація в зоні АТО свідчить про те, що керівництво Росії не відмовилось від своїх планів щодо встановлення в тій чи іншій формі контролю над усією Україною і продовжує гібридну агресію проти нашої держави, зокрема й з використанням військової сили і методів силового тиску. Навіть після встановлення нещодавнього «режиму тиші» з нагоди початку нового навчального року бойовики продовжують стріляти по українських позиціях (в середньому вони, за повідомленнями прес-центру штабу АТО, протягом доби здійснюють 20–21 обстріл), використовуючи також бронетехніку, станкові гранатомети та зенітні установки.

Отже, хотілося б осягнути роль та місце окупованих і анексованих українських територій в планах нинішнього кремлівського режиму. Особливо з урахуванням того, що реальний план деокупації цих територій існує і має шанси на реалізацію за підтримки світового співтовариства.

Сьогодні багатьом зрозуміло, що з певних військових, фінансово-економічних та зовнішньополітичних причин агресор не може собі дозволити відверто застосувати військові методи примушення України до виконання своїх забаганок. А надто — у вигляді широкомасштабної агресії. Хоча правлячий в Росії режим досить наполегливо працює над тим, щоб вивільнити собі руки в цьому сенсі. Так, серпнева ескалація військових дій на Донбасі, безпрецедентне стягування до українських кордонів 100-тисячного угруповання російських військ, широкомасштабні військові ігрища, зокрема й відверто провокаційного щодо нашої країни характеру і навіть незграбна фальсифікація міфічної загрози тероризму з боку України, в яку ніхто і не повірив, — це все кроки російського режиму в цьому напрямку.

Але чого насправді добивається Путін, то погрожуючи війною, то погоджуючись (нехай навіть пересилюючи себе…) на мирні перемовини у «нормандському форматі»? Чому на словах виступаючи прибічником Мінського процесу щодо початку мирного врегулювання на Донбасі, він одночасно продовжує озброювати до зубів окупаційні формування та всебічно підтримувати на захоплених територіях фейкові народні республіки? Можливо, в російського керманича роздвоєння особистості?

Все простіше. Сутність усіх цих маневрів чітко визначив Президент України Петро Порошенко, звертаючись до українського парламенту зі щорічною промовою. Росія на окупованих нею територіях Донецької і Луганської областей хоче створити так званий протекторат «Донбас», який на своїх умовах упхати до складу України, щоб за допомогою цього важеля зсередини нав’язувати решті країни волю путінських посіпак. Показово, що і відповідь нинішнього українського воєнно-політичного керівництва на ці «побажання» агресора також є однозначною. «Скажу коротко, так не буде», — наголосив Президент України, маючи на увазі перспективи виконання нашою державою цих кремлівських потаємних бажань.

Тож, на перший погляд, ситуація здається патовою. За одним незначним винятком — час зараз працює зовсім не на користь агресора. Насамперед стосовно його фінансово-економічного становища. Ось динаміка зміни розмірів резервних фондів РФ протягом 2015–2016 років (за оприлюдненою інформацією самого Центрального банку РФ), яка найкраще характеризує вартість агресії для самого агресора: на 01.01.2015 р. вони становили 87.91 млрд доларів США, на 01.12.2015 р. — вже $59.35 млрд, на 01.01.2016 р. — $49.95 млрд, а на 01.09.2016 р. залишилося 32.03 млрд доларів. Як бачимо, спостерігається стійка динаміка до спустошення російських «засік» (за півтора року вони спорожніли майже на дві третини).

Головна причина цього всім добре відома — перманентне «вставання з колін», а також воєнні авантюри в Сирії та Україні. Військові ігрища дуже витратні, особливо якщо намагаєшся всупереч усім сталим нормам міжнародного права окупувати та анексувати в сусіда його території або відправляти своє військо у ті гарячі куточки світу, куди й не просили (маю на увазі Сирію). У такому випадку рано чи пізно рахунок за ці «пригоди» покладуть агресору на стіл…

Саме тому кремлівські керманичі поспішають «вирішити питання» із досягненням своїх цілей в Україні. Адже часові рамки «відрізку можливостей» для них дуже швидко звужуються. І сприяє цьому навіть не стільки реакція міжнародного співтовариства, як становище у самій Росії та на окупованих нею українських територіях. А воно стрімко погіршується. Підтримка так званих ДНР та ЛНР висмоктує з російського бюджету, за оцінками різних російських експертів, більшість з яких важко запідозрити у прихильності до України, приблизно 3–4 млн рублів на добу. Пальне, запасні частини для озброєння та військової техніки, військово-професійна підготовка бойовиків, зарплати як найманцям, так і своїм кадровим військовикам, що беруть участь у бойових діях, та низка інших статей витрат — все це у фінансовому еквіваленті дедалі більше обтяжує російський бюджет. Споконвічна дилема — гармати або масло — вже стала завдяки зусиллям путінської камарильї неабиякою проблемою для агресора. І ситуація в цій сфері навряд чи найближчим часом покращиться.

Отже, однієї «чудової миті» у Кремля просто закінчаться гроші на всі ці «новоросії» та «народні республіки». А взяти їх для продовження агресії йому буде ніде — міжнародні санкції (які нещодавно були посилені за рахунок чергового російського «стовпа економіки» — «Газпрому») стануть цьому на заваді. До того ж це становище може бути суттєво погіршене через витіснення Росії її конкурентами з багатьох енергетичних ринків світу. Тоді продаж газу та нафти, що дає основні надходження до російського бюджету (їхня частка в російському експорті — від 67 до 78%), навряд чи зможе підтримувати агресивність російського режиму в тих обсягах, як це було на початку агресії.

А такий перебіг подій стає дедалі реальнішим із кожним днем збройного протистояння на Донбасі. Але здатися і просто забратися геть з українського Донбасу та анексованого Криму кремлівський режим не поспішає. І хоча він розуміє всю небезпеку затягування конфлікту для себе, продовжує торгуватися…

Саме для цього й потрібні йому ці дві озброєні до зубів «народні республіки». Це одне з їхніх призначень у загальному контексті путінської агресії проти нашої країни. То додаючи їм озвірілості, то зменшуючи її, Путін і його оточення прагнуть виторгувати прийнятні для себе умови «почесного миру». Так, це саме той «протекторат», про який згадав наш Президент у промові у Верховні Раді…

Але навряд чи кремлівські зайди матимуть з цього користь. Невипадково Президент України Петро Порошенко впевнено констатував у посланні, що в ході нещодавнього діалогу українській стороні вдалося переконати західних союзників, що будь-яким крокам з політичного врегулювання ситуації в регіоні має передувати очевидний і незаперечний прогрес у питаннях безпеки — «…стійке припинення вогню, виведення російських військ і техніки з окупованої території, роззброєння бойовиків і, врешті-решт, український контроль за українським кордоном».

Інші варіанти «розв’язання конфлікту», прописані за кремлівськими стінами, навряд чи реалістичні. Путін може погоджуватися з цим або ні, підвозячи танки та ракетні установки до наших кордонів або перекидаючи туди ж бойову авіацію, а також постачаючи найманцями, зброєю та боєприпасами окуповану частину Донбасу. Але фактом є те, що чим довше він тягнутиме з деокупацією українських територій, тим більші проблеми можуть виникнути для його режиму вже найближчим часом.

Костянтин МАШОВЕЦЬ

Схожi записи: