«Щоб вирватись з оточення в луганському аеропорту, ми викликали вогонь на себе»

 Вересень 7, 2016

5464_p_08_img_000124 СЕРПНЯ ПІД ЧАС ПАРАДУ ДО 25-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ПРЕЗИДЕНТ ПЕТРО ПОРОШЕНКО ПРИСВОЇВ ПОЛКОВНИКУ АНДРІЮ КОВАЛЬЧУКУ ЗВАННЯ ГЕРОЯ УКРАЇНИ І ВРУЧИВ ОРДЕН «ЗОЛОТА ЗІРКА». ЗАТАМУВАВШИ ПОДИХ, ЗА ЦІЄЮ ПОДІЄЮ СПОСТЕРІГАЛА ВСЯ КРАЇНА

Начальник штабу — перший заступник командувача Високомобільних десантних військ ЗС України полковник Андрій Ковальчук протягом двох років бойових дій на Донбасі командував 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою ВДВ. Виконував бойові завдання в найнебезпечніших місцях району АТО. При прориві до оточеного луганського аеропорту зазнав важкого поранення. Відмовившись від евакуації, до останнього дня командував обороною летовища. Під його керівництвом десантники знищили до 200 одиниць техніки бойовиків, регулярних військ Російської Федерації та до 400 вояків противника, звільнили чимало окупованих населених пунктів Донецької та Луганської областей

–Ротна тактична група під моїм керівництвом (на той час я був начальником штабу бригади) здійснила марш на Донбас, аби взяти під охорону Міжнародний аеропорт «Луганськ». Одна з будівель була зайнята ворогом, проте після нашого заходу сепаратисти втекли. Ми взяли під контроль периметр та виставили бойові пости. На летовище певний час ще сідали чартерні рейси, — пригадує полковник Андрій Ковальчук.

За тиждень до околиць Луганська підійшли інші наші підрозділи. Але в місті панували сепаратистські настрої, бойовики захопили будівлю обласного управління СБУ. Тому Андрія Ковальчука разом із його підрозділом було викликано під окупований бойовиками Слов’янськ.

Далі ротна група на чолі з полковником Ковальчуком та підрозділи 25-ї повітряно-десантної бригади ВДВ штурмували Слов’янськ і з боями вийшли на Миколаївку.

Потім вони здійснили рейд для розблокування луганського аеропорту. На той час він був повністю оточений, вантажі з продовольством та боєприпасами доставляли тільки повітрям на парашутних платформах.

— На прорив ми пішли двома рейдовими загонами. Одним командував я, другим — заступник комбрига полковник Володимир Шворак. Для посилення десантної БТГр були придані танкова та гірсько-піхотна роти з 1-ї отбр та 128-ї огпбр. Проривалися з боєм. Подолавши близько 40 кілометрів, вийшли на околиці Луганська.

Українських вояків увесь час накривала ворожа артилерія. На мосту підбили головний БТР. Колона не могла рухатися, а навкруги йшов бій. Рятувало те, що дорога пролягала між пагорбів. Необхідно було якнайшвидше йти на прорив. Ковальчук наказав танкістам скинути палаючий БТР з моста.

— Щойно ми пішли вперед, як ворожий снаряд розірвав наш ЗІЛ, у ньому тоді згоріли чотири десантники… Саме тоді мене й поранило. Куля 7,62 мм влетіла в плече зі спини. Перше відчуття — ніби удар молотом. Думав, що відірвало руку. Дивлюся: все на місці, навіть пальці начебто працюють.

Українські бійці прорвалися з боєм, але коридор пробити їм тоді не вдалося…

В аеропорту військові медики надали Ковальчуку першу медичну допомогу. Не зважаючи на вимоги керівника сектору, полковник Ковальчук відмовився від евакуації і продовжив виконувати бойові завдання з оборони летовища.

Через тиждень у рейд для прориву оточення пішла інша наша БТГр, а група полковника Ковальчука з аеропорту вийшла їй назустріч. Постало питання щодо відбиття Георгіївки, де в бойовиків був основний вузол оборони. У подальшому спільно з підрозділами 24-ї омбр та батальйоном «Айдар» було звільнено Лутугіно та Круглик. Таким чином, був прокладений коридор від Георгіївки до аеропорту.

— Далі почалися часткові штурми аеропорту. Постійно працювали ворожі «Гради» та міномети. Особливо дошкуляли два російські танки Т-72, які рухалися по кар’єру, тож наша артилерія не могла їх дістати. Я вирішив замінувати цю ділянку дороги. І зранку гуркіт двигунів перервав вибух, у небо здійнявся густий чорний дим…

Українські військові розширили кільце навколо аеропорту на 41 кілометр, звільнивши населені пункти Переможне, Хрящувате та Новосвітлівку. За наказом Ковальчука всю підбиту «броню» стягнули в одне місце на летовищі, а спантеличений противник вів вогонь саме по ньому.

— Під моїм контролем також була траса Краснодон-Луганськ. Спецпризначенці встановили там замасковані датчики руху і вивели пульт на мій пункт управління. Коли трасою рухалася військова техніка противника, я отримував сигнал і негайно давав наказ артилерії завдавати по ній удари. Ми «перекрили їм кисень» так, що певний час ворог навіть не міг з Луганська вести по нас вогонь — не було боєприпасів. А потім з’явилися «гумконвої». І щоразу під час їхнього прибуття нас починали «утюжити».

30 серпня розпочався генеральний штурм аеропорту. Проти українців пішли в наступ три ворожі батальйонні тактичні групи: одна з Псковської дивізії ВДВ, друга — з морської піхоти з Новоросійська, а третя — танкова з Дагестану. Проте їх вдалося відбити. Також цього дня наша артилерія повністю розбила батарею самохідних артилерійських гармат 2С9 «Нона» псковських десантників. Напередодні українські бійці захопили російський бензовоз із картою, де було позначено їхні місця для заправки пальним.

— Наступного дня був другий, остаточний штурм. О 5:30 розпочалася потужна артпідготовка. Горіло все. Придана танкова рота відійшла. У нас залишалися справними лише дві гармати Д-30, які згодом теж були знищені. Я віддав наказ відійти в адміністративну зону та зайняти оборону на руїнах. Головним завданням для нас було не пропустити піхоту.

Не маючи ні «броні», ні протитанкових засобів, а лише стрілецьку зброю та гранатомети, десантники вели бій… Ворожі танки вже «гуляли» територією аеропорту. В деяких місцях, куди прорвалася піхота, доходило до рукопашної. Утримувати цей об’єкт вже не було сенсу, а відійти ми не могли, адже навколо — чисте поле, і противник міг нас просто розстріляти в спину.

У ситуації, що склалася, ми змушені були викликати вогонь на себе.

Вогонь української артилерії змусив росіян відійти. Наші підрозділи непомітно вийшли з оточення, забравши з собою всіх поранених та тіла загиблих. Ворог ще три доби обстрілював аеропорт з усіх видів артозброєння.

— Із луганського аеропорту разом зі мною вийшов 131 боєць, я там перебував з 13 липня по 31 серпня. За кілька днів після виходу з аеропорту мене призначили командиром 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Разом із своєю бригадою я продовжував виконувати бойові завдання на Сході нашої Батьківщини. Мої десантники завжди були там, де гаряче. Згодом був донецький аеропорт, Дебальцеве, де утримували відому висоту «Валера», Луганська ТЕС, Кримське та інші «гарячі» точки.

Близько 400 воїнів «80-ки» відзначені державними нагородами, більше сотні крилатих піхотинців віддали своє життя за незалежність України на землі Донбасу.

Валентин ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: